Ні, я в принципі мала у якихось далеких планах відвідати всю цю Трансильванію, Дракулу і таке інше. Але Румунія сталася зі мною зненацька цієї весни. А все тому, що в Бухаресті на дум-метал фестивалі виступала одна з найулюбленіших банд (Funeral), і, я боюсь, іншої нагоди їх послухати наживо в мене не було б.
Власне, пригоди почалися з прикольного перельоту рейсом контори “Дніпроавіа” (я про це детально писала тут)
Бухарест (Bucharest), Брашов (Brasov) та той-самий-замок-дракули (Bran Castle)
Бухарест викликає неоднозначні емоції. З одного боку, старе місто (наскільки воно може бути старим, враховуючи те, що його добряче побомбили у війну) – типове європейське “старе місто”, не в найкращому сенсі: мільйон кафешок, ресторанчиків-конвеєрів (ну, ви знаєте, таких, де посеред вулиці напхано купу столиків, і треба протискуватись через них, як у мене біля метро через торгашів). Вдень, правда, коли більшість цих забігаловок була зачинена, вулиці виглядали дуже навіть симпатичними. З іншого боку, оця масивна, строга, велична, з совковим присмаком архітектура – те, що мене одочасно і зачаровує, і лякає. Скоріш все-таки зачаровує.
Вцілому місто трохи бруднувате, можна, звернувши в якийсь провулок, опинитися посеред сміття. На щастя, таких місць я стрічала небагато.
Однак дуже зелене, купа парків, насаджень, фонтанів, велодоріжок. Метро – стрьомне. Самі потяги новісінькі, а от станції – то жах, совок і бентега.
В Румунії все дешево. Ну, як дешево. Як для Європи 🙂 Ціни приблизно, як у нас, може, трохи нижчі. Наприклад, повечеряти (до речі, дуже смачно і з бухлішком) можна за 60 лей (близько 360 грн). Ще – на кожному кроці купа дрібних цілодобових магазинчиків та кіосків, я навіть не памʼятаю, коли востаннє у нас таке бачила.
Не зважаючи на деякі побоювання, ні, на вулицях цигани з медведями не ходять, “ай-нане” ворожити не пристають, замурзані циганські діти телефон не вихоплювали. Хоча всяких стьормних елементів швендяє дофіга, є таке.
Фест (власне, мета перебування) був кльовим. Починаючи з того, що проходив він в пабі в якихось єбенях. Паб, однак, виявився не простим, а дивним – з власним концертним залом, площею всього рази у півтора меншим за “Центрум”. Затримка початку була години півтори, пиво наливали розбавлене, короче, все, як ми любимо 🙂 Купа метал-хедів навкруг, таких мімішних, давно я на концертах не тусувалась, відвикла та скучила. Познайомилась з якимись німцями, майже встигла закохатись у одного з них (Штефана, чи як його там), але герр панове спочатку були пʼяні, а потім ще й накурені, тому один одного повели домів ще до того, як в душі моїй спалахнув невідворотний вогонь.
З музикальної точки зору фест – бімба, всі сподобались, звук навіть був пристойним (як для пабу). Мої няшечки Funeral відіграли, як боженьки. Я стояла під самісінькою сценою, майже могла торкнутися їх рукою. Потім, повернувшись у готель, я взяла і розревілась від емоцій, наче дитина мала. Від надлишку почуттів навіть написала їм на фб зворушливу дяку, на яку вони наступного дня (о, диво!) відповіли 🙂
Замок Дракули, як мені і казали – маленький, не те, щоб дуже якось гарний. В Трансільванії є набагато кращі. І якби я свідомо їхала саме потусити там (а Трансільванія страшенно гарна, якщо вірити тому, що я бачила з вікна потягу), я б, звичайно, навідалась у всі ті замки. Але тут просто треба було поставити галочку, бо марила ним з дитинства. Дуже весела історія вийшла, як в мене зʼявився гід. Чувак на убері звозив від Брашова до замку, провів до входу, зачекав, доки я там натусуюсь, повіз у ресторан неподалік, допоміг вибрати поїсти, загітував спробувати палінку, відвіз назад до Брашова, покатав по Брашову, зупиняючись, щоб я зробила фото, і доставив до вокзалу за 15 хвилин до мого потягу на Бухарест (це якраз був день концерту, а відстань між Бухарестом і Брашовом – 3+ години в один бік, тому в мене все було галопом). Ми навіть з ним про щось балакали. І це при тому, що англійською він майже не розмовляв: будь-який напрямок (туди чи звідти) – “from”, все, що стосується їжі (відчуття, страви, дії) – “hungry”, на все інше було мільтифунціональне слово “this”. І ви знаєте, ми з ним норм так порозумілись 🙂
Фото:
Ніцца (Nice)
Якщо ви подорожуєте до Ніцци – обовʼязково робіть це літаком. Там злітно-посадкова смуга аеропорту прямо впирається в море, коли приземляєшся – відчуття, начебто сідаєш на воду. Дуже кайфово 🙂 Місто дуже кльове, тепле, позитивне. Ввечері на набережній, правда, чомусь темно, як в домовині. Ну, і кругом чувачки з автоматами (за два дні я до них звикла потім). Дуже сподобалась площа з бруківкою під шахову дошку. Круті фонтани, сквери, інші громадські простори. Центр – вузькі яскраві вулички, кафешки, морозиво, вино, смаколики. А ще, звичайно, морько. Було прохолодно, але люди загоряли, а деякі сміливі навіть купалися. В Ніцці не хочеться нікуди поспішати. Думаю, якщо доживу до пенсії, приїду сюди на тиждень просто нічого не робити, а гуляти і слухати море.
Тут же на вокзалі вперше познайомилась з автоматами з продажу квитків. Це якесь диво дивне, ніде подібного не бачила – замість сенсорних кнопок там кнопка, втиснута в “крутилку”, і та крутилка виконує роль навігатора по меню. Я спочатку майже на хвилину зависла, намагаючись зрозуміти, як користуватись тією шайтан-машиною. А ще мені в кафешці, де я купувала якісь ніштяки, подарували букетик конвалій – бо ж було перше травня 🙂
Марсель (Marseille)
Не хухри-мухри, а друге за розміром місто Франції.
По дорозі з Ніцци до Марселю (якщо ви їдете потягом) вас очікують запаморочливі види на море. Чесно кажучи, в Марсель я їхала з двох причин: 1) страшенно люблю портові міста, 2) це був єдиний зручний пересадочний пункт на моєму подальшому шляху, а їхати три години тільки для того, щоб пересісти і (хз через скільки часу) поїхати далі – тупо. Однак Марсель виявився хорошим. Навіть не зважаючи на те, що він вважається найбільш кримінальним містом Франції. Я все ж про всяк випадок намагалась в стрьомні провулки не звертати.
Порт (або “старий порт”), хоч і кльовий (порт в моєму баченні світу не може бути поганим апріорі), однак якийсь малий, я очікувала чогось схожого на порт в Генуї. Біля порту – колесо огляду, не втрималась, щоб не скористуватись. Чесно – місцями було дуже страшно, я ж висоти боюсь. А там – відкриті кабінки. До того ж я була на колесі майже одна. До того ж воно прокрутилось аж три (!) рази, чого я не очікувала, і навіть в якийсь момент почала панікувати і уявляти, що це буде тривати вічність.
В центрі, поблизу порту, в принципі, досить мило, але мало. Короче, тієї самої “старої затишної вузьковуличної європки” ви тут не знайдете. Але головним героєм міста стала базиліка Нотр-Дам-де-ла-Гард, розташована на пагорбі, в півгодини ходьби від порту. Ходьби вгору, слід зауважити. Таке собі кардіо. Сама базиліка таке собі, але біля неї – офігенський оглядовий майданчик, звідки відкриваються шикарні панорами на місто. Ще є непоганий вид на порт біля палацу du Pharo (пишуть, що його побудував Бонапарт для якоїсь панночки).
Наступного дня погода підгадила. То моросило, то дощило. Подивилась на тріумфальну арку. Як і в тому ж Бухаресті, ніякого тріумфу не відчула. Таке. Потусила трохи в La Vieille Charité – в минулому богадільня – красивий комплекс в стилі барокко, полазила містом, подивилась на собор (гарний), ще трохи прогулялась вздовж порту (хоч вже була мокра, як чіп). Все ж Марсель хороший, скотиняка. До того ж не вбили, не згвалтували, не обікрали 🙂
Екс-ан-Прованс (Aix-en-Provence)
Тут я тохи тупанула. Запамʼятайте – якщо маршрут не очевидний з гугл-мап, то треба поцікавитись детальніше в інтернетах. Спочатку я з Марселю поїхала до станціі Aix-en Provence TGV (всього 11 хвилин), потім, усвідомивши, що щось тут не так, хвилин 15 бігала по вокзалу в пошуках, як дістатися до власне міста. Довелось звернутись в інформаційне вікно, де мені пані красивою французською пояснила, що треба спуститись вниз, там буде автобусна зупинка, там буде автобус, а водієві можна заплатити всередині. Як мені вдається в подібних випадках розуміти незнайому мову – сама дивуюсь. Як потім виявилось, до Екс-ан-Провансу (центрального, а не того, куди я потрапила) все ж таки ходить потяг, правда, рідко. Ще туди можна доїхати автобусом (я навіть бачила на вокзалі в Марселі на моніторах, але чомусь проігнорувала).
Містечко – дуже миле, с гарними вигадливими вуличками, ну, просто лампова європейська класика. Приємно прогулятись, години дві більш ніж достатньо. Тож, якщо будете поблизу – обовʼязково загляніть. Це ж бо провааанс (читати з типовим прононсом).
Авіньйон (Avignon)
Сюди я діставалась автобусом с Екс-ан-Провансу, час в дорозі – півтори години. На вокзалі знову чогось тупила (якийсь день такий видався), бо не могла знайти розкладу (так і не знайшла). Довелось просто йти вздовж платформ і видивлятись, що куди їде з кожної. Феєрично купувала квиток, знову ж – я англійською, мені – французською, здається, я навіть правильно відповіла на всі питання касирки (бо квиток меня таки продали).
Авіньйон – бімба! Оточений середньовічними мурами, що дуже добре збереглись, з безліччю соборів і дзвіниць. Я просто всцикаюсь від подібного середньовіччя. Що примітно – йдеш містом і не знаєш, що буде далі: вузенька вуличка з кафешками, житлова вулиця, площа з собором чи церквою або модна вулиця з бутіками. Окремо, звичайно, варто звернути увагу на папський палац (Palais des Papes) – він просто безбожно (хехе) красивий.
До речі, ввечері місто немов вимирає. Я не знаю, де всі ці люди. Вулиці пусті, все зачинено. Я першого вечора ледве знайшла ресторан, майже з голоду не сдохла. Ресторан, правда, виявився на всі сто, хоч і дорогий – дуже затишний, тихий, просто смачнюща їжа, і наймиліша дівчика-офіціант, що ламаною англійською старанно перекладала мені все меню 🙂
Вільнев-лез-Авіньйон (Villeneuve-lès-Avignon)
Містечко поблиз Авіньйона, десь кілометрів 4. Якщо ви вважаєте, що бачили середньовіччя в Авіньйоні – то ви ніхера його не бачили. Отой Вілнев… тра-ля-ля – то вам прямо як у фільмі. Так, воно дуже доглянуте, те середньовіччя, але, чорт забирай, як же там божественно. Думала туди-назад сходити, фортецю побачити, все таке. Але зависла там на півдня. По-перше, саме містечко вражає – світло-жовті вулички та мініатюрні площі, впевнена, тут навіть в похмуру погоду сонячно. З того, що варто відвідати – монастир, абатство та фортеця. Кожне окремо коштує 8 євро, але можна придбати квиток на всі три за 15 євро (не знаю навіть, чи купує хтось квитки окремо). Особливо прекрасним виявився факт майже повної відсутності людей-туристів 🙂 Я так зрозуміла, що вони в першій половині дня в Авіньйоні тусять. Тому я в майже повній самотності гуляла всими цими монастирями-фортецями. В якийсь момент від того, що навколо страшенно гарно, і нема людей, стало настільки радісно, ледве не розплакалась, ось вам хрест.
Одним словом, якщо будете поряд – несамовито рекомендую відвідати. А ще тут дуже смачно (втім, як і у всій Франції).
Ліон (Lyon)
Так вийшло, що на Ліон у мене було всього кілька годин ввечері. Але я б обовʼязково туди повернулась, бо місто того вартує. Ліон дивовижний не стільки крутою архітектурою різних стилей, скільки дивовижним скупченням всіх цих архітектурних памʼяток. В місті 100500 площ з неминучими фонтанами та статуями, 200500 церков, дзвіниць, палаців і просто гарних будівель. Тому якщо ви фанат архітектури – вам сюди. А ще, оскільки місто розташоване на березі ріки (Сона), тут багато симпатичних мостів.
Окремо хочу сказати за ліонське метро. Воно круте, здорове і майже ніфіга не зрозуміле. Наприклад, ти виходиш на пересадочній станції, йдеш кудись і опиняєшся в якомусь холі зі старбаксом. І холєра зна, куди тобі далі, бо поблизу – жодного вказівника. І ти тикаєшся, як кошеня, поки не знаходиш за сто метрів вказівник на лінію, що тобі треба. Ніззя так 🙂
Мабуть, Ліон – це єдиний пройоб у всій подорожі, бо банально не відвела на нього досить часу.
Ансі (Annecy)
Майже 7 годин в дорозі (туди-назад), але воно того варте. Ансі розташований неподалік від кордону зі Швейцарією, біля одноіменного озера, з другого боку якого видно Альпи (уііі, я бачила Альпи!). Центр міста – мініатюрний, кілька площ-церков, торгові ряди на вуличках, де від запаху та виду різноманітних смаколиків розбігаються очі, і починаєш стикати слиною. Невеликий замок. Нічого особливого, але з гарним видом на місто. Скуштувала в місцевому пабі рибу фера (кажуть, водиться виключно в Женевському озері) – дуже смачна.
Діжон (Dijon)
Почну з незвичного. Готелю. Готель був – бімба. Мабуть, один з найбільш затишних готелів, де мені довелось зупинятись. Зі здоровезним балконом з крутим видом на місто.
Діжон – досить миле місто, хоча і доволі велике (десь з Житомир), але я гуляла в основному центром. Нічого зверх такого, що аж, просто позитивне і симпатичне, гарно було погуляти. Посмішило (а може й ні), як мене в крамничці з сувенірами, почувши, що я з України, спитали “ви, мабуть, заблудились?”. Мовляв, як аж з України сюди могло людину занести.
Кольмар (Colmar)
Це – чудо. Невелике і до сказу казково красиве містечко. Суцільна архітектурна памʼятка. Оці пряникові будиночки, біленькі, з кольоровим деревʼяним оздобленням (нагадало німецькі провінції). І навкруги – тонни позитивної атмосфери, що аж засмоктує. І смачні вафлі з шоколадом. Дуже гарне місто для погуляти.
Страсбург (Strasbourg)
Парламентська столиця Європи (тут проводяться засідання Ради Європи і Європарламенту). Місто красиве і суворе, суворе і красиве. Центр занесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Будинки – в пастельних тонах, переважно в іржаво-червоному, рожевому и жовтуватому, контрасних кольорів майже нема, тому не полишає відчуття, що місто злегка запилилось, і ось-ось пройде дощик, і все зарумʼяниться. Дуже гарний (від слова охуєнний) собор в центрі. Висота шпилю – 142 метри, це вам не хухри-мухри. Виглядає трохи навіть інфернально. Можна піднятися наверх, там є оглядовий майданчик з прекрасним видом на місто. Мені ще й пощастило потрапити в момент, коли били в дзвони – це просто захоплююче. Ну, і вцілому місто варте того, щоб йому присвятити хоча б день, дуже чистеньке, тепле, аж зʼїсти його хочеться.
Монт-сен-Мішель (Mont Saint-Michel)
Типу одна з візитних карток Франції. Варто відвідати лише через це. Так, красива фортеця на острові, так, селище на скелях, так, кажуть, особливо ефектно виглядає на заході сонця. Але, блять, кількість туристів – як в метро в годину пік. Не проштовхнутись. Гвалт, натовпи, як у курнику. Ще й дістатися туди не так просто і не так дешево: є тури, можна (як я робила) своїм ходом: спочатку до міста Рен (Rennes), від Парижу (Монпарнас) їхати близько 2 годин, потім автобусом – біля 1:15, при чому автобуси ходять нечасто, тож треба прорахувати маршрут. В сумі обходиться подорож близько 150 євро. Але галочку треба було поставити
Париж (Paris)
Чомусь багато хто розчаровується в ньому. Наслухались-надивились про Ейфелеву башту, Монмартр, кохання та й думають, шо там ті башти за кожним кутком. Нє. Париж, як і мій улюблений Лондон, це не тільки луври, це ще й просто місто. Де живуть люди. Де також є сміття, є вокзали, є бездомні.
Але тим не менш Париж – крутий, я знала, що він мені сподобається, і він мене не підвів. Ним можна гуляти вічність. Сходила в Лувр (а шо), там прикольно в негалерейній частині, де покої. Людей майже нема, можна просто розслабитись та гуляти, споглядаючи, як чуваки вміли жити колись (а ви кажете – Межигірʼя). Поштовхалась трохи в натовпі, подивлась на Мону Лізовну. Таке, ні о чом. Ейфелева башта – норм. Правда, дорого. Але треба. Та і вид з неї на місто гарний. В черзі почула соловʼїну, “Слава Україні” на вершині Ейфелевої башти з моєї сторони – то був епік. Чуваки виявилися з Києва. В метро зустріла якийсь ансамбль, що грав “Розпрягайте, хлопці, коней”, теж привіталась 🙂 Метро, до речі, як мені і обіцяли, круте. Але все ж до лондонського трохи не дотягує, сорян.
Монмартр – то да, то реально круте місце. По-перше, це красиво (с). По-друге, Амелі (так, я фанат, кидайте тепер в мене, чим завгодно). Знайшла кафе “Два млина”, нажаль, не вийшло зайти, знайшла будинок, де вона начебто проживала. До речі, лавка Коліньйона там до сих пір є 🙂 Я навіть там шось купила.
От в “Мулен Руж” не потрапила, часу вже не було.
Версаль (Versailles)
Палац насправді таке, мені Лувр навіть більше сподобався. Але парк – то просто щось неперевершене! Він космічно величезний. І там настільки гарно, що весь час хотілося плакати від того. Я думаю, там можна гуляти, або просто тусити мінімум тиждень. Грає класична музика, довкола тебе – гектари дивовижної красоти, можна йти, можна бігти, можна лежати, можна плавати на човні, можна їздити на спеціальному міні-автомобілі. Стільки сонця, повітря, щастя – аж захлибнутися. Я б залюбки там провела все життя, настільки там затишно.
ну, і традиційний відосік 😉
lissmouse 