Німеччина – третя країна (після Англії і Литви), в якій я була більше одного разу, і друга – де я обидва рази подорожувала різними містами, а не тусила в одному (як у випадку з Вільнюсом). Не те, щоби я дуже сплановано сюди потрапила знову (щось нагадує історію з Румунією, гг). Німеччина, беззаперечно, дуже крута; першого разу, коли я була тут – то був мій взагалі перший раз формат подорожі “від міста до міста” (і друга подорож наодинці). Та все ж хочеться побувати в якомога більшій кількості країн, тому повертатися у місця, де я вже була, вдається нечасто (виключення – Англія, але то просто неймовірна любов). Цього ж разу мене запросив в гості приятель, що наразі проживає у Берліні. Їхала всього на тиждень і, чесно кажучи, думала, що за межі Берліну не дуже буду виїжджати, але хто ж мене втримає 🙂 Тож читаймо далі

Берлін

Коли я була тут два роки тому, він мені чомусь не сподобався. От холєра його зна, чому. Вся Німеччина сподобалась, а Берлін – ні. Хіба що рейхстаг вразив і залишки стінки. Може, тому, що я там була всього два дні, і, як навіжена, оббігала центр і прилеглі памʼятки. Цього разу я була у правильних місцях. І зрозуміла, що Берлін – охуєнний (перепрошую за матюки, але це чистісінька правда). По-перше, я майже не була в центрі (Александерплац і все таке інше тільки повз проходила, а до бранденбурзьких воріт навіть і не підходила), зате побувала в декількох більш кльових місцях.
Аеропорт Темпельхоф – недіючий аеропорт, до території якого вільний доступ, типу суспільного простору (окрім самого терміналу). Чуваки катаються на великах, бордах, роликах, просто гуляють та відпочивають. У цього аеропорту дуже цікава історія, загугліть, якщо не буде ліньки. Гуляти по злітно-посадковій змузі – то кайф, більший навіть за британський ель. Довкола – гектари простору, красиві поля, кілометри злітно-посадкової, тонни неба над головою. Можу стверджувати, що це місце стало для мене символом поїздки.
Завше я привожу з собою хорошу погоду, але цього разу мені не підфартило – майже весь тиждень то дощило, то заливало. Одного дня я, поки йшла з точки А в точку Б, намокла, аж тікло з мене. Тому в основному відвідувала різні меморіали (там далі буде більше про це). Попхалась в музей природи. Таке. Не ходіть туди. Там мало цікавого (різні опудала), зате безліч дітей, що постійно кидаються під ноги і розхитують психіку. Кільком ледве кінцівки не відтоптала. Сподобались в музеї хіба що зразки металів та старі мікроскопи. Але віддавати 8 євро за те, щоб побачити якийсь вісмут – профіт такий собі.
Поперлася в якісь єбєня (ну, як же я і без цього) подивитись на виставку авто (Classic Remise). Це такий собі гараж, за сумісництвом виставковий центр, що знаходиться на території колишнього трамвайного депо (можете уявити, в якій сраці Берліну то розташовано). Більшість авто там навіть продається (ціни, до речі, норм, наприклад, є тачки за 50 і навіть 35 тисяч). Я хоч і не цікавлюсь автомобілями, але чомусь люблю подібні музеї. Тому, якщо ви часом фанат – рекомендую, там круто.
Зазирнула в якийсь старий (чи не один з найперших) критий ринок. Трохи розчарувалась. Очікувала, що там (як на ринках Барселони чи Лондону) буде народу не проштовхнутись і “падхади папробуй диня сочний сладкій”, але ні – з десяток рядів з продуктами, готовою їжею (виглядала, до речі, смачною). Може, через дощ там так нелюдно було, хз.
Півгодини йшла під мілким, але, курво, настирним, дощиком до музею Опору Німеччини. Багацько фото, історія опору в 30-40 роки, безліч історій окремо взятих причетних до нього людей. До речі, я навіть не знала, що подібне мало місце в нацистській Німеччині, але в липні 44-го навіть була спроба перевороту (хтіли вбити Гітлера, всі діла, а далі – як піде), але затія з тріском провалилась. Всіх причетних потім, звичайно, розстріляли кхуям. Але ви, мабуть, не такі лушпани, як я, і чули про неї – операція “Валькірія”. Музей, короче, кльовий, можна медитативно читати ці всі історії вічно. І дуже вражає все це.
Та ж сама історія з меморіалом жертвам холокосту. 20 хвилин під дощем, потім ще з півгодини в черзі (памʼятаємо про дощ).
Одного дня ходила в “топографію терору” – ще один меморіал с безліччю інфи, від якої аж паморочиться.
Щось цього разу в мене трапилось паломництво меморіалами. І я просто схиляю голову перед німцями. За те, що вони замість культу вождя (на відміну від однієї країни) побудували мільйон памʼятників, присвячених його жертвам (там далі ще буде).

Цього разу для мене стало відкриттям те, шо в Берліні до холєри крутих парків. З’їздили з приятелем у декілька (це був останній день перед поверненням додому, тож вирішила просто погуляти і відпочити). У Трептов парку, до речі, є пам’ятник воїнам Радянської армії – меморіальний комплекс, відкритий у 1949 році. Звичайно ж там серед відвідувачів можна почути російську мову.

А ще я зустрілася і душевно затусила зі знайомим, колишнім колегою і просто хорошим хлопцем, з яким ми кілька років тому протягом багатьох місяців збиралися зустрітися в Києві, та так і не зібрались, а потім він переїхав до Німеччини. Але від долі не втечеш, хех (до речі, приємно вийшло завершити ненависний мені день народження).

Транспорт
В Берліні (власне, як і у всій Німеччині) крутий транспорт. Всі ці -Bahn (включно з U-Bahn, S-Bahn) досить пунктуальні і ергономічні. Памʼятаю, минулого разу, коли відмінили мій потяг з Мюнхену до Відня (перекриття кордону через міграційну вакханалію), я добралась до Відня якимись перекладними (потяг кудись, потім автобус кудись, потім знову потяг), при цьому на всій дорозі діяв мій початковий квиток. В самому Берліні цікава тарифікація на транспорт. По-перше (як і майже будь-де в Європі), квиток діє визначений час на будь-який громадський транспорт (метро, електричка (включно з приміськими Оранієнбургом і Бернау), трамвай, автобус); по-друге, є квитки на тиждень або місяць; по-третє, у вихідні діє спеціальний тариф, за яким ви маєте право провозити по одному квитку ще одного дорослого і скільки-то там дітей. Я придбала тижневий, що коштував близько 38 євро і відкатала його по-повній, це реально набагато дешевше одноразових (що коштують приблизно 2.8 євро).

Кабаки
Перше, що варто зауважити – я не люблю німецьке пиво. Воно мені або гидке, або ніяке. Але пити-то треба 🙂
Оскільки в основному вечорами тусувалася я “на районі” (реально за день так втомлювалася, що пхатися кудись гуляти містом не було сил), тож мною було зацінено маже всі кабаки в окрузі. В перший вечір ми зайшли в якийсь типу пафосний паб (його гугл підказав), випили по пінті елю за 5 євро (до речі – єдине реально смачне пиво за весь тиждень), і більш мене там не з’являлось. Наступного дня я знайшла досить затишний кабак, в якому більшість вечорів і проводила.
Одного дня, поки чекала за приятеля з роботи, посиділа в досить таки трешовому кабаку неподалік від квартири приятеля, кожно разу, як згадую той кабак, то хочеться туди повернутися 🙂 Закрийте очі і уявіть картину аквареллю: дешева пивнушка, на вулиці – убогий столик, за яким кожного дня сидять два (одні і ті ж) мужичка; всередині – барна стійка; далі – напівтемний зал на три столи, застелені бордовими скатертинами, що років зі сто не бачили прання; попільнички (до речі так, в Німеччині все ще курять в барах); мініатюрні вазочки з одинокою штучною квіткою; більярдний стіл, проїдений мишами наглухо, і три ігрових автомати типу “однорукий бандит”; розбавлене пиво за рубль вісімдесят і жіночка-бармен, що англійською сказала всього одне слово “ні” у відповідь на питання, чи розмовляє вона англійською; і якісь люди (чоловік і жінка) постійно курили та грали в автомат. Я такий сюр тільки в кіно бачила (у якогось, припустимо, Лінча). Просто казкове місце, короче 🙂

Фоточки

Шпревальд (Spreewald)

Природний заповідник, спадщина ЮНЕСКО. Якщо в двох словах – це 100500 гектарів рівнини (в основному – поля), з мілкими канальчиками, що розрізають територію на шматочки, як тортик. Його ще називають німецькою венецією.
Прогулялась я там досить епічно, в моєму стилі – завтикати, провтикати, знайти профіт. Від самого початку я думала їхати в Люббенау (Lübbenau), потусити там, сходити подивитись ті самі околиці (венецію котра яка). Але “рука здригнулася”, і я замість Люббенау придбала квиток на Люббен (Lübben) (це, власне, два містечка, між якими знаходиться цей заповідник). Насправді, як виявилось, було пофіг, бо все одно довелось би йти з одного в інше. Але прогулянка була епічною – близько 13 км (це не враховуючи самі містечка) пиздячити полями, болотами й лісами. Мені дохеєра пощастило, бо то був один з небагатьох днів, коли не було дощу 🙂 Не уявляю, як би я теліпала 13 км під дощем. Природа там реально божествена. Було так красиво, що часом я навіть плакала. Я взагалі схильна до сліз-соплєй, коли бачу красиве. А тут уявіть – безмежність неба, поля, часом дерев, часом боліт, просто Безмежність. І нікого навкруги. Лиш зрідка якісь люди на велосипедах. При правильній музиці в навушниках реально можна залипнути. А ще можна з розгону впасти в траву і лежати, доки не стане тошно, але я не наважилась. Як завжди, підкачала спину та плечі (останні кілометрів 5 думала, що плечам звізда, і буду три дні лежати без руху, але ні, все норм). В Люббені дивитись нема чого, там якийсь курорт, я розсудливо затарилась сендвічем (який мені не можна, бебе) і якоюсь настоянкою (ох, ці німецькі настоянки, я їх там перепробувала, ммм). По Люббенау трохи прогулялась, симпатично, венеція (жабівники), майже-гондоли, отакенний (!) комар (можна навіть бачити його очі), що безсоромно жере тебе. Вцілому – гарне містечко. Але прогулянка по Шпревальду – то одне з найкращих переживань, що трапилялись зі мною в житті.

Фоточки

Оранієнбург (Oranienburg)

Тут знаходився концтабір Заксенгаузен, один з найвідоміших і найбільших концтаборів нацистської Німеччини. Власне, і саме місто варте уваги, там є якийсь палац зі, сподіваюсь, красивими садами (я туди не потрапила, бо дощило, а віддавати 6 євро за задоволення помокнути не наважилась – я промокла безкоштовно і так). Але концтабір… Точніше, меморіал на його місці. Вражаюче. Я навіть не знаю, як описати свої переживання. Коли ти знаходишся на місці, де животіли (а потім в муках помирали) люди, що були винні лише в тому, що їм не пощастило жити в якийсь час в якомусь місці. Купа фографій дуже швидко допомагає перенестись в ті часи і досить ясно побачити перед собою, як то все виглядало, майже відчути присутність тих людей. Постійно стримувалась, щоб не заревіти, поперек горла начебто щось встало. Часом навіть хотілось впасти прямо тут, гризти землю і волати не своїм голосом. Бо це, блять, якийсь сюр – людям таке вчиняти з людьми. Одним словом, Заксенгаузен – місце, що просто маст хев для відвідування. Беріть корвалол, якщо що. Серйьозно.

Фоточки

Бернау (Bernau bei Berlin)

Ще одне передмістя Берліна. Нічого особливого, просто симпатичне містечко, з годину можна погуляти. З цікавого – там є памʼятник радянському солдату (ага, з зіркою, все, як треба). Мене подібні памʼятники в Німеччині весь час лякають.

Фоточки

Бранденбург (Brandenburg an der Havel)

Дивовижна штука – Німеччина. Столиця країни розташована на землі Бранденбург, але столицею землі є Потстдам, а сам Бранденбург, хоч і являється найстарішим містом регіону, адміністративно – звичайний райцентр, типу мого Мухосранська Коростишева. От такі справи.
Сам Бранденбург в міру миленький, без пафосу. Кілька дуже (реально – дуже) гарних в архітектурному плані церков. Кажуть, “годнотою” є Слов’янське село (Förderverein Slawendorf) – щось типу реконструкції поселення слов’ян, котрих тут хоч греблю гати колись було. Але воно була зачинене 😦 Із жирного (власне того я туди і їхала) – музей пам’яті жертв евтаназії. Виявляється, в Бранденбурзі знаходився центр евтаназії, де пацани науки і чистоти раси заради випилювали “не зовсім повноцінних” членів суспільства (програма Т-4, загугліть, варто почитати). Там дуже цікава історія про те, як з бюрократичної точки зору все це було організовано, щоб залишатися таємницею (у більшості ж людей, котрі потрапляли в той центр, були родичі, котрим треба було щось повідомляти). Залипла я там години на півтори з дуже дивними відчуттями. З одного боку, я симпатизую евгеніці і підтримую ідею здорової нації. Але не через убивство, навіть коли це овоч (уявіть, ви – психічно хворі, і так не розумієте, що відбувається, або ж розумієте по-своєму, і тут вас кудись везуть, роздягають, заштовхують в якусь душову, а через кілька секунд – асфіксія, конвульсії, смерть, випорожнення – всьо)

Фоточки

Вісмар (Wismar)

Я кожного разу пишу, що обожнюю портові міста і кожного разу зауважую, що ніхера на цьому не розуміюсь. Просто страшенно подобається споглядати то все. Вісмар – невелике портове містечко на півночі Німеччини на узбережжі Балтійського моря, досить важливий порт країни. Місто дуже старе (що логічно, бо розташоване на узбережжі), в нього цікава історія (якийсь час Вісмар був під Швецією), а його історичний центр (доволі сильно пошкоджений у другій світовій, але ретельно відбудований) є культурною спадщиною ЮНЕСКО. Місто реально дуже красиве (так, не буває некрасивих портових міст, але це той випадок, коли портовість і красота не залежать, а доповнюють).
Було трохи незвично (але я потім роздуплилась, шо то було дуже логічно у тому регіоні) зустріти представника запоребрикової нації в якості продавця сувенірів. Я все ж придбала у нього ніштяки (бо реально кльові), але спілкувалась виключно англійською, а потім українською. Чувак засмутився, щось намагався нявкати на тему “мишебратья”, а я подумала “да й хуй з тобою, кцпе” (перепрошую за лапки). Ще натрапила на якихось чуваків, що грали на площі якусь “калінку-малінку”, короче, там сусіди доволі активно беруть участь у суспільному житті ненависної гейропи.
Насправді, подорож сюди була скоріш розпіздяйською затією, ніж чимось осмисленим. 3,5 години в один бік заради того, щоб потусуватись 2 години містом. Так, звучить дурнувато, але я була б не я, якби не зробила того. Ви ж пам’яєте, що я зі спокійною душею можу попертись світ за очі і херачити туди стоп’ятсот годин, аби краєм ока побачити якесь прекрасне Щось. В цьому і прикол. Знаходити цікаве на кожному кроці – нудно. До нього тре добиратися.
Ну, і це був той день, який я ненавиджу і тому намагаюсь провести якомога прикольніше (щоб просто забути, що саме за дата зараз) і побалувати себе. Тож 7 годин в потязі, 2 години прогулянки містом, з яких майже половину часу лив дощ, потім зустріч зі знайомим в Берліні (про що – вище). Знаєте, це був не найгірший ДН

Фоточки

---

традиційно – відосік (цього разу якийсь геть зовсім ні про що, сорян)