їбучі орки все сі не вспокоять, схоже, війна справді надовго, і повернення додому найближчими місяцями мені не світить 😦 кожен день це усвідомлення дратує все більше, та зарадити тому ніяк не маю змоги, рятуюсь щоденними донатами, поставила за мету 500-1500 грн/день. окрім плакатів-мітингів та волонтерки по роботі над лендосом для підтримки україни це все, на що я взагалі здатна..

—-
зараз таких, як я, половина ненавидить – за те, що вони (я) не у підвалі, а у закордоні, друга половина закликає не жерти себе поїдом і подзвонити психологу. я не згодна ні з тими, ні з іншими
чи поверне мене психолог у рідне місто? хіба має тачку, щоб забрати десь із польського кордону. чи поверне він мені моє місто? ну мо якщо це військовий психолог-артилерист, що однією рукою сидить у зумі, а в іншій міцно стискає джавеліна. тож чи зарадить мені психолог? є така підозра, що ніт
чи можу я повернутись? технічно – без проблем (нуок, з певними труднощами, блокпостами, або й уб‘ють по дорозі). чи варто? на даний момент, мабуть, це була б найтупіша хуйня, яку б я вчинила у своєму житті. тож чи можу я зарадити тим, хто захлинається жовчю, бо я не розділяю їхню участь у бомбосховищах? ну хз, рібята