сьогодні опівночі буде рівно місяць з того дня, як ми панічно купували мені квиток на лондон. він був дуже дорогим, а я була дуже налякана

того дня (якраз теж неділя) я традиційно сходила у захід сонця на гаванський міст (про історію з гаванським мостом якось дуже згодом) і гуляла подолом. не відпускала думка, що моста я бачу востаннє, і коли робила фотку надвечірнього дніпра, теж таке гризло. звісно, це не було жодним чином якесь магічне передчуття абощо – коли кілька місяців на твоєму кордоні збираються тисячі орків, а весь світ волає з кожної праски про можливу війну – хочеш того чи ні, але про будь-яку подію починаєш думати як про останню. про всяк випадок. щоб, коли не збудеться – видихнути і сі вспокоїти. власне і того вечора я була спокійна, мене сама абсурдність думки, що зі мною можете трапитись війна, приводила у стан бетонної незворушності. не зважаючи на всі передчуття, факти та здоровий глузд. у кінці кінців, яка б не була срака, завжди все або обходилось, або закінчувалось добре

ввечері традиційно зідзвонились на пивко, звично троха нервово, але вцілому буденно поспілкувались. а одразу після трапилась дуже тривожна переписка з приятелем, за результатами якої в мене тупо здали нерви, наче з гуркотом посипався середньовічний кам‘яний мур

наступного дня я прибрала в хаті, з‘їздила купила дві валізи і сумку (ще й із якоюсь кучерявою знижкою в честь дня закоханих і побажанням гарних подорожей), нащось зварила парових котлет, затарилась котячим кормом та піском, навіть трохи прогулялась на зв. весь день страшенно калатало, як рідко (ніколи?) коли в житті, панічно боялась щось важливе не взяти. коханий заспокоював, мовляв, ти ж не назавжди їдеш, сприймай це як звичайну поїздку на пару тижнів. одна моя половина цілком погоджувалась, інша ж несамовито горланила «аліса сєргєєвна, їбійомать, краще перебдіти, тож пакуй все, шо бачиш, і не вийобуйся». офіційна позиція, яка задовільняла обидві сторони, заключалась у тому, що я все одно планувала якогось великого чімадана шмоту відвезти, коли поїду в лондоній (попередньо в середині березня), вважай, мої обидві половини знайшли компроміс

ранком вівторка, 15 лютого, я замість прийому у зубного (який вчора відмінила) чекала у борисполі на літак. чомусь була впевнена, що аеропорт має бути переповнений біженцями, але він мене зустрів ледь не пусткою. я вперше в житті летіла без зворотнього квитка, вдома залишалось тепло звичного життя, коханий кіт, поділ і зв, дуже недоліковані (технічно – майже відсутні) зуби, незакінчений ремонт і неотримана посилка з тактичними штанами від «мілітариста», яка прийшла того ж таки дня по обіді..