про те, що «щось почнеться вночі 16-го» не чув хіба мертвий, бо неслось із кожної праски. і зіграло свою класичну роль хлопчика і вовків, бо коли нічого не трапилось – нарід так відпустило, наче весь москаль взяв і скоропостижно повиздихав. скептики цих чуток почали відверто усміхатись з тих, хто сцявся, а останні з полегшенням видихнули. власне я теж рівно тиждень, аж до 24-го, себе картала за панічність, істеричність і надмірну полохливість. а ще за то, що тепер доводилось безвилазно сидіти у лондоніях холєра зна скільки, поки не отримаю brp (вид на проживання), а це може затягнутись на місяці.

сторія в тому, що моя поточна віза передбає одноразовий в’їзд (хоч і мультивіза, не питайте), після чого я мушу сидіти і чекати на той клятий документ. інакше, покинувши територію юк без нього, я вже не зможу повернутись – треба знову подаватись на візу, а це знов час і охуліон грошей. вгатити купу ресурсів на отримання візи і просто похєрити все майже одразу (я візу отримала рівно за тиждень до «втечі», чиста магія, бо по всім канонам її мали дати щонайраніше в кінці лютого) – то було б найтупішим рішенням, яке коли-небудь знало людство, безвідносно до війни
менше з тим, я щоночі довго не могла заснути, бо страшенно муляло, що ж робити, як все виправити, мені конче треба до кота і взагалі в кого я така дурепа. тиждень пекельних мук совісти. вигризши вщент собі печінку, я майже остаточно прийняла рішення, що «коли цієї суботи на пошті знов не буде брп – мать йо туди, сі повертаю на київ, подаюся знов, хай горять ті тищі фунтів»
а в четвер почалася війна.. я навіть не злякалась абощо. о 7-й за utc продерла очі, прочитала в тєлєзі «почалось» від ваньки і більш розлоге про каструлі корму і води для кота від дівчат. взагалі не було шоку чи будь-якого сильного відчуття, наче трапилось щось понарошку. накрило вже десь за годинку

(іронічно, але брп я таки у ту суботу отримала)