зранку бомбили київ. прилетіло на святошин, поділ і лук‘янівку – у метро повибивало хвилею вікна, пошкодило будинок навпроти. це ж практично мій дім. шкода, що пекла не існує, і русні ніде буде горіти. тому я просто бажаю всим цим чєртям здохнути, поголовно. мордор має бути стертим з лиця землі вщент. як там ваш підар пропагандистський казав – у радіоактивний попіл. і ні нанометром крупніше

(фото коханої лук‘янівки)

в дитинстві я багато читала воєнної художки про другу світову (так трапилось – дід вОйну пройшов). переважно (якщо не повністю) «вєлікую отєчєствєнную», бо ж, звісно, у тій війні не було іниших країн, що протистояли фашистам, окрім могучєго злоєбучєго совєцкого союзу. охудожнювання війни як в першу чергу героїчного епосу закономірно викликало у 7-10-річної дитини захват і щиру заздрість до учасників тих подій. ну бо де ти підеш під танк з пакованом гранат у мирний час. коли овер 80% художнього контенту саме такого штибу – перспектива мирного життя видається нудною і безсенсовою. я проживала за всіх партизанів їхні пригоди, як свої власні, звісно, дуже жалкуючи, що на мою долю не буде війни, а то я б ех і усих ворогів на шмаття. бажано вцілівши, але можна і під танком чи на амбразурі (перспектива закатованого розвідника чи підпільника здавалась менш привабливою). в ті далекі наївні часи я ні грама не сумнівалась, що мені не дано застати війну на моїй землі (це ж бо у 21-му сторіччі дикість і абсурд!). ще більшою маячнею виглядала війна з росією – у добривах історії і культури якої нас здобно зрощували десятиріччями. а от ти бач, як воно, блять, вийшло