чи не вперше за місяць мала нормальний вихідний, з відпочинком. їздили у ware (містечко на північ від лондона), півдня хайкали полями-лугами-болотами. хайкінг – то, як на мене, є одна з найдієвіших терапій і медитацій. хуйово/задовбано/нудно/незрозуміло? бери і йди. тупо скільки можеш. нашвендяли десь 17 км, дитячий маршрут насправді. в англії public walks супер популярна історія, є просто мільйон офіційних і не дуже маршрутів, в яку б залупу ти не зайшов, будь певен – обов‘язково рано чи пізно зустрінеш собі подібного. маю мрію якось здолати щось більш-менш серйозне, в ідеалі, звісно, greenwich meridian trail

взагалі обожнюю англійський кантрі сайд, оці картинні села з церквою святого павла 16 сторіччя і приблизно такого ж віку кабаком “red lion” або “the oak”, а між ними – безкрайні поля, на яких де-не-де ростуть мікро ферми і снують зожнікі та пенсіонери. якщо проживу ще років десять – їй-бо, переїду дауншифтити в якесь село, заведу собака, назву доріаном, буду йо гулять три рази на день на полі за хатою, вечорами ходить у пивну, в суботу хайкать у сусіднє село, а в неділю – на базар
​
бачили купу зайців! хвости в них абсолютно неочікувано для мене були загостерні, а не «помпончиком». на полях вже зеленіють молоді сходи, помалу зацвітають вишні, селезні осатаніло окучують качок. повним ходом настає весна. а я холєра його знає, що буде з нашою посівною, і чи земля буде вкрита білим цвітом, а чи попелищем. як же, блять, боляче, від того, що у моїй країні відбувається найстрашніше, що може спіткати будь-яке політичне утворення, іменуєме державою. боляче від того, що замість яблуневого цвіту на мою землю падають бомби. боляче від того, що я абсолютно безсила тому зарадити. суцільний біль і ненависть