сьогодні на мітингу на даунінг стріт до нас неочікувано приєдналась дебела колона сирійців. теж проти хуйла і заодно проти ассада. я спочатку отетеріла, як побачила, шо то на нас таке суне в прапорах і барабанах, епічне було видовище

мітинги. власне, це єдине (окрім фінансів), на що я здатна тут. практично кожен вечір я малюю плакати і практично кожного дня ми одягаємо прапори і їдемо на мітинг: по будням на трафальгар, по вихідним – на даунінг стріт. я вірю в силу громадянського протесту, як би скептично до нього не ставилась переважна більшість людей. виходячи на мітинг, ви, звісно, не заставите напряму когось щось зробити або перестати робити, але ви створите інформаційний шум, картинку, яку змі рознесуть по газетах і випусках новин, а блогери по твітерах. задача протесту полягає в тому, щоб тримати проблему на слуху, на виду і у фокусі. для цього й плакати, гасла, прапори. воно має кидатись в очі, кожного дня це має бути обфоткано, обзнято і поширено, це мусить не зникати з фісбучних стрічок, інста сторіз та випусків bbc (в нас вони минулого тижня навіть взяли інтерв‘ю, хз чи показали показали мій «виступ», але коханий, кажуть, засвітився в британському телевізорі в прайм-тайм). короче, історія про те, що «який з мене толк на тому мітингу» це така сама історія, як про вибори та і будь-який двіж, що формується сумою індивідуального контріб‘юшна. я ходжу на протест, бо хочу донести, що війна в моїй країні – то є проблема, актуальна та нагальна, якщо я перестану ходити і всі інші перестануть – світова спільнота зробить висновок, що проблеми більше ніт, і заб‘є хєр паритись, що там в тій україні до речі де це. україна зараз супер популярна (хай би як статистично то не звучало); доки ми не переможемо, ми просто не маємо права зникати з топу світових трендів. тренди формують суспільний запит, а політики до нього дуже сенситивні. на цьому п‘ятихвилинку на тему важливості громадянського протесту закінчено

трохи про малювання. якщо хто мене знав у дитинстві (ніхто), то в ті сиві часи я подавала надії на велике майбутнє у художній царині. із завершенням уроків малювання у 2 класі ця ілюзія здиміла, з тих пір я щось пару раз калякала, переважно суспільно-номенклатурного характеру, а-ля плакат. мабуть, то і є моя доля чи шо. бо за три з гаком тижні війни я намалювала 9 плакатів, що рівно на 9 айтемів (або охуліон відсотків) більше, ніж за останні 7 чи 8 років, а враховуючи те, що за ці 7-8 років я намалювала чогось у кількості 1-3 шт аж від самого дитинства.. ну ви пойняли приблизно поточні виробничі потужності. найкритичнішою наразі є проблема з абсолютною відсутністю художньої фантазії (це як слух, до речі, з ним у мене так само, я взагалі «талант» од боженьки), що негативно впливає на перспективи власної творчости. дуже сподіваюсь колись це вирішити, а поки адаптую роботи тих, у кого руки не зі сраки. та й таке