коли я писала цей текст, я була впевнена, що опублікую його буквально за пару тижнів із приміткою «як не треба піддаватись паніці». згодом, коли стало зрозуміло, що в англії мене спіткають бюрократичні проблеми з отриманням BRP і, фактично, невиїздом до україни у найближчому майбутньому, я подумки дописувала до примітки такі епітети як «дурочка» та «істеричка». кілька останніх днів я люто себе картала за слабодухість, бо ж оцими руками похєрила можливості повернутись домів виключно своїми панічними настроями, які, за всіма наявними на той момент знаками, справді не мали сенсу. сьогодні вранці я усвідомила, що, на жаль, моє спонтанне рішення не було помилкою. ще ніколи з таким жахом я не осмислювала думку, що мої передчуття мене, як завжди (да..) не підвели. з іншого боку, відчуваю страшний сором, що я тут, у безпеці, а більшість моїх – там. і все моє життя – там

“не знаю, як ви, але я псіханула і вгомонилась на думці, що коли на війні від тебе фізично толку нема, а валить є куди – тра валить. дуже небагато людей насправді мають розкіш в будь-який момент чкурнути в закордон, навіть у франик не всі можуть, тому було б досить тупо просто вклякнути, наче кіт, перед відчиненими дверима аеропорту. в разі настання обіцяного ахтунгу – як мінімум дуже образливоі хоча можливість виїзду технічна (віза тощо) не завжди означає можливість фізичну – домашні тварини (сєня, дівчата, люто прошу прощення і молюсь всесвіту, щоб я оце ненадовго, дядя бог підтвердить – я трималась як могла…), здоровлє (лядські зуби, яких у мене піврота вже майже місяць нема, я взагалі не знаю, наскільки то безпечно з ними тянути, але замість стоматолога я їхала у бориспіль..), нагальні справи (та ще срака, скоро роковини їй, таке відчуття, що вона безкінечна..)) – іноді рішення приймаються раптово і категорично. нерви вже ні к бісовій матері, да. від моменту «всьо, ну йо нах» до перетину британського кордону пройшло аж півтори доби (не питайте, як я провела вчорашній день)
я не знаю, чи це рішення було вірним. з одного боку, це скоро мало й так трапитись, просто трооошки згодом. з іншого – сподіваюсь, що ця раптовість була надмірною. та краще я потім посміюсь над своєю полохливістю, аніж сидітиму у бункері чи на підвалі, або й лежатиму під грудою цегли. я не то шоб суцільний переляк, але факти та спілкування з людьми, дотичними до «звідти», трошки більш вагоміші за смішні мемчики.”