життя завмерло. нє, не те щоб я вклякла. просто жодних думок про майбутнє, жодних планів, окрім буденних. хіба похайкати по селам з‘їздить на півдня. годинник зупинився 24 лютого, все відклалося на “після перемоги”

взагалі ці пару років я ніби плентаюсь по піску, з кожним наступним метром все в‘язкішому, наче жувачка. два роки тому все похєрилось ковідлом, рік тому додався ремонт, ще півроку назад я була впевнена, що та срака, яка мені з тим злоїбучим ремонтом трапилась – то вже крайня межа, далі якої я вже просто або йобнусь, або зляжу у сиру землю, бо воно все накладалось одне на одне і з кожним місяцем тільки добивало мій напівтруп. я мріяла, як це все нарешті закінчиться, я видихну трошки, напишу розлогого поста про те, як не варто бути дурочкою, і почну нарешті розгрібати еверест інших нагальних проблем, який клятий ремонт так невчасно закопав під собою

як же на то всьо тепер похрін. навіть на охуліон боргів. буду жива та здорова – віддам. тепер ми з моїм раптово принишклим годинником дивимось, не дихаючи, одне на одного і донатимо, як уміємо, на перемогу. вона ж настане, да?