сьогодні на мітингу організаторка знов згадала про вагітних дівчат, згвалтованих рашистами, і мені воно з голови не йде котру годину. я і близько не можу уявити, який жах їм довелося пережити, і чи затягнеться колись ця рана. але вкрай моторошно від думки про то, як далі жити тим, хто з тих чи інших причин залишить ту дитину. як її любить? куди її дівать? що їй казать, де тато? моторошно пиздець. я хз, мені щось заціпило, не можу ніяк то «роздумати». ся думка робить мені бридко, як від слимака на щоці, і таке відчуття, наче то мене згвалтовано, і всередині зароджується чужий, якого треба видерти з корінням і спалити кхуям