вчора я вже практично зважилась і думала сьогодні-завтра починать готуватись, десь з розрахунку на то, щоб справитись не більше, ніж за два тижні і до 28-го липня повернутись. тобто їхать треба через тижня півтора максимум

вночі снилось, як на мене летять ракети – розміром із мотоцикл і чомусь блакитні. я дивилась на то у вікно, вклякнувши і навіть без думки тікать – бо куди тут вже втечеш

а зранку знов прилетіло у мій жк. обидві мої хати все ще цілі, але сильно пошкодило сусідній будинок, є жертви. це неприємно усвідомлювать, але цей жк зараз один з найнебезпечніших у місті – через той клятий завод «артем». минулий раз русня, звісно, браво відрапортувала, що все там знищила, але, схоже, то був піздьож для своїх. маю сумніви, що сьогодні в них щось вийшло, а це значить, що жк продовжує сидіти на пороховій бочці – підари смердючі з того заводу навряд злізуть, ракети в них є. та і взагалі шось останні пару днів вони осатаніли з обстрілами

тому питання поїздки я, мабуть, знов прикрию, поки до серпня, а там побачимо. в мене ще вчора недобрі передчуття щодо цієї ідеї були, а інтуїція мене рідко підводить

насправді дивний стан. всередині кипить холодним рідким азотом лютий спокій, я хз, коли воно прорве, бо це шось нездорове – не битися в істериці за таких обставин, натомість членороздільно розмишлять «у кацапів біснування, не їдь туди, вб‘ють нахуй, а треба до дня народження дожить, їдь вже після»