адаптовуватись у юк відносно нескладно. порівняно з більшістю неангломовних країн ясношо. є свої особливості, але мені пощастило, що я до багатьох була готова (як мінімум морально), а до чогось не супер складно звикнути

але до сих пір є речі, яких мені страшенно не вистачає, вони наче дрібниці, але протягом тривалого часу відчуваються доволі суттєво. далі не в порядку значущості, просто що спадає на думку

їжа. я колись взагалі вважала всі продукти в англії по дефолту якимось сурогатом. насправді це не так. але

наприклад, не вистачає звичних мені огірків короткоплідних (хоча я таки один раз їх таки знайшла у «середньосхідному» магазинчику (їх недалеко від нашого району вистачає, тут специфічних район троха, да). немає пекінської капусти. дуже складно знайти індичку, вона дорога і зазвичай у вигляді не філе, а стейків, стріпсів чи.. фаршу (я хз шо в них за відносини з індичкою такі). нема питного йогурту без цукру (з питними тут взагалі неок), правда, є те, що в них зветься кефір, а на смак – наш йогурт 🙂

розмір одягу. тут мас-маркет вцілому розрахований на, скажімо так, трошки об‘ємніші форми, ніж у нас. мій xs чи xxs (залежить від виробника) – це просто мука знайти. я набір трусів з двох спроб купувала, та й то на дівчаток-підлітків (наразі ношу спіднє на 14-річних, шоб ви розуміли)

нема інтернету у метро. є вайфай (з логіном через оператора), але він тільки на станціях лове.