все, їду в аеропорта. все ж таки у ці гірські дороги я без седативного не можу, я в києві на оболонь коли їздила таксями, то недобре було, майже як на взльоті літака, а тут постійно таке

через то, шо я параноїк, я завжди намагаюсь все зробити якомога заздалегідь, щоб перебдіти. наприклад, у аеропорт я приїжджаю досить із запасом – ніколи не знаєш, де може трапитись якась затримка. особливо якщо поїздку туди ти плануєш не зрозумілим транспортом, що ходе по графіку, а таксі трансфером, сервісом, яким ти користуєшся вперше і востаннє в житті, і якщо воно чогось не приїде, то ще хз, як тобі вигрібать із села, звідки до аеропорту їхать годину дуже швидким темпом. короче. я була в аеропортові рівно за три години до вильоту 🙂 ну я хз, мені спокійніше дві годинки потупить в телефона, ніж бігти за літаком

---

подумалось про курорти і аеропорти. робочий день настільки типовий і одноманітний, що відрізняється тільки обличчями, що мерехтять повз. пам‘ятаю, якось у грамарлі був тиждень відчинених дверей, і 5 днів підряд кожного вечора ми залишались на афте-паті для нетворкінгу. і кожен вечір був ідентичним до попереднього, у мене десь на третій день з‘явилось неприємне відчуття дня бабака, а на четвертий стало лячно, що я можу пережити якийсь сильний досвід занурення у того бабака і натурально поїхати дахом (є певний експірієнс із оцими історіями з вічним циклом, в мене на то трохи фобія). 5 днів я ледь витримала. як живуть ті, у кого дні бабаків тривають роками? у них все ок з ментальним здоров‘ям?