а ще мене так забавляє, коли у майже порожньому ресторані на запитання про столик для одного персонал із задумливим прищуром довго обводить поглядом гектари приміщення, причмокує і вказує на якийсь найбільш залупний столик. так наче якщо мене посадити на нормальне місце, то обов‘язково через 10 хвилин під закладом встане черга із голодаючих, а тут я така займаю козирний столик, чим позбавляю заклад сотні клієнтів. так бачу

це я захтіла нарешті спробувать октопуса, довго шукала ресторан, сіла, а.. октопуса нема(( замовила дефолтну туну, то її, схоже, поїхали десь під мадейру ловити. от кожного разу зарікаюсь заходити у пафосні заклади, бо це не про поїсти, а про поклацати клювом хвилин 40, поки на тебе скоса палять офіціанти зі складними щями і проводять якісь дивні пафосні ритуали типу налити вина на пробу чи забрати якусь тарілочку. при чому їх тут табун снує туди-сюди, холєра йо зна, чим вони займаються взагалі. таке відчуття, що дорогі ресторани створені виключно у якості насмішки, типу ми з тобою прведемось, як з гівном, зате за великі гроші
короче оте, шо на другій фотці, мені несли 40 хвилин -_-

---

вчора зустрічалась із колегою, говорили за життє, не оминули і роботу (а я ж зарікалась! вистачило аж на 2,5 тижні мене). і короче я вкотре усвідомила відсутність перспектив у преплі, і як же мені хочеться звалить кудись. з іншого боку, у мене вцілому в індустрії з перспективами так собі, тому от хз, чи звалити щось порішає..
одним словом, вважаємо це моєю персональною робітничою кризою. відпустка, як видно, не то шо не допомагає, а й навпаки – провокує