вночі два рази прокидалась і щосили стогнала (так намагаються уві сні кричати) від жаху – якесь зло нападає на мене, коли я у ліжку. мій типовий жах, сто разів уже проходила

а потім – бровари.. речі не пов‘язані, але день піздєц 😦

дніпро 😦

їбуча недоімперія скоту і кровожерливого бидла. я не схильна вірити у магію прокльонів тощо, але вірю, що коли ця всрата бензоколонка-терорист розвалиться на друзки, планета земля стане суттєво помітно кращим місцем на мапі всесвіту

по-перше, я до сих пір в ахуї від усвідомлення того, що ми живемо у самій північній сраці лондону (північніше – тіко пару «село-стайл» райончиків, а далі – дремучий ліс). по-друге, я ментально все ще не можу то зібрати в адекватного пазла у голові, хоч географічно з розумінням справ змирилась, бо від нашої “лютої півночі” до центру 15-20 хв метром, це у маштабах лондону взагалі півтора рази впасти. по-третє, оце «півтора рази впасти метром» раптово конвертується у хвилин 40 (і 20 фунтів, їбійомать) таксями, і сей навігаційно-економічний факт виносе мозок більш, ніж два попередні пункти

з оцими новинами з білоруських кордонів знову зарядилася добрячою дозою паніки. відчуття майже ідентичні минулорічним з тією, правда, відмінністю, що тоді, рік тому, я не вірила у повномасштабне, бо вважала то абсурдом, а наразі упевнена у протилежному. полізуть. і мені страшенно лячно. за всіх, хто там, за країну вцілому. а ще тому, що моя інтуїція мене рідко підводить, курва, і я очікую найгіршого. блять, яяяк я хочу, щоб ця сучка (інтуїція) хоч цього разу помилилась

випадково надибала один свій дуже допотопний (із доісторичної молодості, частково, мабуть, навіть із житомирської) плейліст, троха переслуховувала то все, копирсалась у минулому, наче розколупала засохлу вавку. сумно піздєц. навіть не від усвідомлення занурення у далеке минуле, якого більш не буде. сумно, бо більш не буде того мирного минулого, в якому все моє попереднє життя. відчуваю себе голою і пустою, наче викинутою на острів після кораблетрощі, стоашенно хочу до києва і зустрітись із усіма-усіма, навіть з деякими тими, кого нахрін послала
дуже нервові і темні передчуття на цей рік. дуже

зустріти новий рік у метро – done (фотка не з метро, звісно, а за півгодини після, але найс)

за 5 днів у німеччині переповнилась по горлянку відчуттям, наче я десь недалеко від запоребрика. йобаної русні на кожному кроці. і це буквально – штокають навіть у лісових майже-єбєнях (нуок, то австрія була, але там поруч і в цьому плані рівно те ж саме)

у дойче бані все ще вимагають вдягати намордника. ну як вимагають, інструкції вимагають, а жіночка-контролер досить апатично робе відповідний жест довкола обличчя. та й таке

моя фобія літати, схоже, прогресує. якщо раніше я просто боялась розбитись (раціонально), то тепер мені вже фізично хріново, калатає, трусяться і страшенно потіють руки, хочеться від жаху і безсилля ревіти. я не знаю, що з цим робити, окрім як перестать літати
п.с. вінішко допомагає тільки частково, на жаль

раптово вирішили післязавтра поїхать у мюнхен. бо вчора прийшло розуміння, що от просто взагалі нема чим зайнятись цілий тиждень вихідних
усвідомлюю, що наші б проблеми людям в україні, і мені дуже зле через це.. але, сорі, я ж не можу перекрити собі електрику і залізти у підвал, щоб імітувати співпереживання війни. я можу донатити грошей на перемогу і паралельно з цим жити відповідно до тих можливостей, які є