загинув роман ратушний.

я за ним слідкувала давно, щиро захоплювалась. не була знайома особисто, на жаль, але знайома з людьми, що його знали. як хтось написав, «він був найкращим зі свого покоління». переживається страшенно болісно, наче персональна втрата..

слухаю “dead words speak”, альбом, який моцно пре глибоко-глибоко у саме дніще розпачу, альбом, з якого я з 2009-го сльозами стираю пилюку під виключні сумні події, десь раз на пару років. бо якщо його слухать хоч на рік частіше, то можна запросто полізти у зашморг. ця війна зжере воістину найкращих. най буде проклятий мордор і най спопелиться вщент

ранкова канонічна вівсянка з англійським чаєм, приуроченим до ювілею (маркетинг, канєш, але дуже скоро подібних коробочок не знайдеш, а пам’ять най буде)

виявляється, на нульовому меридіані можна не тільки у грінвічі постоять, а і в лісі неподалік (ну як на єбєня, де воно знаходиться, то цілком неподалік, всього півтори години пішки чи 45 хв транспортом) від нашого дому (pole hill obelisk). а сам ліс – натурально здоровезний дрімучий, далі за ним – кінець світу

як людина, зо страждає на топографічний кретинизм, з приємністю відзначаю, що починаю помалу відчувати географію лондону, вибудовувати інтуїтивну (а часто вже і цілком емпіричну) мапу багатьох районів та відстаней між ними

хз, просто кольори сі подобають

півтора роки як перейшла на айкос, жодної канонічної папіроси не тойво. а оце хтось попередуна вулиці курив, і мені на хвильку так яскраво запахло юністю, отими першими цигарками у сараї або під діскотекою, щось невловиме та неповторне, що буває лише раз у житті, якісь півтора зашкарублих нейрони пам’яті взяли і трігернулись раптово

п.с. а спонсор сьогоднішніх післяробочих вечірніх 13 км – страйк на лондонському метро

знов мали 4 вихідні, цього разу на честь 70-річного ювілею коронації королєвішни. виїхали з лондона на всі ці дні. спочатку шукали якісь варіанти закордону, але шото ціни на перельоти піздєц. після інтенсивних розчісувань рєпи зійшлись на манчестері та околицях. не те щоб набагато прям дешевше, але хоч на ком‘юті час економиться суттєво, бо літак – то півдня втраченого життя мінімум

вперше за 2 з гаком роки жила в готелі, вже й забула, як то

провели один день у шрюзбері – старовинне містечко за годинку з гаком потягом від манчестера. аж незвичне трохи для цього індустріального регіону. ще один день були у бірмінгемі. мали буть, правда, у лідсі, але «повезло» натрапить якраз на залізничний страйк на тому напрямку саме у той день. короче, скоропостіжно поміняли лідс на бірмінгем. з іншого боку, спеціально у бірмінгем я б навряд коли поїхала, а тут раз така п‘янка, то штош (хоча – спойлер – він перевершив мої, відверто ніякі, очікування)

весь інший час гуляли музеями, вулицями та пабами манчестеру. окремо хочеться відзначити gay village – райдужний лгбт райончик з досить велелюдним ком‘юніті, а також місцевий символ – бджілку (бо ж роботяща). хароше, одним словом, місто, душевне

домів теж не без пригод їхалось, за щось на нас залізничний боженька сі гнівав – паровоз затримався на 40 хвилин, бо на одному із важливих вузлів під лондоном людину збило, і все, відповідно, встало наглухо

---

нарешті фотки не з тапку, а з нормального девайсу, хз, чого до того було влом постити: манчестер, шрюсбері, бірмінгем

з початком повномаштабної (та ще й трохи до нього) практично не пишу у фісбука. відчувається, що втрачаю зв‘язок з цим ком‘юніті, бо наразі навіть читати вже не дуже тягне. взагалі мало на що соціальне тягне. робота, прогулянки під плеєр і книжки, щось покодити чи поколупати ввечері під ютуб, у вихідні подивитись якогось курса, похайкати і сходити на мітинг, поменеджити потім фотки з хайків – та й по тому. навіть дочитати докінза, привезеного ще з києва, руки не доходять, нема настрою відповідного

4 years of proper job

не зогледілась, як пройшла весна. злоїбуча русня викреслила цілу, блять, пору року з життя. сумний якийсь вегетативний стан. хочу, щоб, коли все закінчиться, і дотліють останні головешки кремля, умовний боженька відмотав на своєму калькуляторі весь цей час назад

до речі, полюбила читать тєлєгу гіркіна. ніщо так не додає впевненості у тому, шо русні пизда (тм), як його ниття. хоча іноді закрадається сумнів – чи не фейк? чи не фсб-шне іпсо? прям якось дуже вже воно дерев‘яно звучить. ще й, курча, доволі безграмотно. ну але хз, час покаже

якось хз навіть, шо писать. період сильних емоцій чи «гойдалок» (сумніваюсь, втім, що мене гойдало) давно пройшов, настало смирення – все буде, як воно має буть. новини не викликають ні жаху, ні болю, ні страху. є певне роздратування через персональні проблеми, вирішення яких завмерло 24 лютого, і чим далі – тим воно більш пліснявіє. але персональне рано чи пізно якось порішається або на нього буде покладено хєр, хз
їбашу на роботі, кидаю копійчину на війну, по вечорах гуляю у ріджентс парку і читаю книжки. трохи підняла таки сраку і третій тиждень як повернулась до контрастних душів і ранкової фізкультури, збираюсь (досить пасивно) спробувать бігать. та й таке