рівно три місяці, як я, схопивши валізи, втікла від майбутньої війни

настрій – дощ. всупереч поширеному помлковому стереотипу дощ у англії йде не постійно і навіть не супер часто. але от сьогодні якраз той самий канонічний день дощу. точніше переважно дощичку або мряки. мабуть, другий чи третій такий день з 15 лютого. під таку оказію потихеньку мокну вулицями міста і слухаю давно забутих “woods of desolation”, виколупаних із закапелків меломанської пам‘яті – дуже дощовий монотонний дсбм, підходить до 80% варіацій мого душевного стану

дивне, але вже, здається, звичне. вже перестала сприймати лондон, як місто, де я тимчасово в гостях (це дуже легко випливає з того, що ареал моїх постійних прогулянок скоротився в основному до двох-чотирьох локацій). з іншого боку, так і не вдалось перевести внутрішнього годинника – продовжую жити за київським часом, автоматично додаючи 2 години (інакше, мабуть, їбанулась від самої думки, що кожного дня встаю раніше 7 ранку)

раптово в гості завітала думка – а як ми почнемо ставитись до білорусів, якщо їхній вусатий маразматик таки відкрито введе свої війська чи шо там у нього є?

знов хайкали (власне, це, серед нас тепер вже дефолтне заняття, бо шо ще). лайтово, з села А у село Б, годин 5 городами. що незвично трохи – до цих сіл тупо ходе метро. таке тут буває (9-а зона, я до сього дня була впевнена, що у лондонському метро всього 6 зон -_-). вкотре впевнилась у закоханості в англійський country side. заодно із сумом порефлексували щодо нашого “вишневого коло хати”, старанно спаплюженого злоїбучим совком

сьогодні на мітингу організаторка знов згадала про вагітних дівчат, згвалтованих рашистами, і мені воно з голови не йде котру годину. я і близько не можу уявити, який жах їм довелося пережити, і чи затягнеться колись ця рана. але вкрай моторошно від думки про то, як далі жити тим, хто з тих чи інших причин залишить ту дитину. як її любить? куди її дівать? що їй казать, де тато? моторошно пиздець. я хз, мені щось заціпило, не можу ніяк то «роздумати». ся думка робить мені бридко, як від слимака на щоці, і таке відчуття, наче то мене згвалтовано, і всередині зароджується чужий, якого треба видерти з корінням і спалити кхуям

повністю відсутнє будь-яке бажання спілкування з рандомними (тобто не найближчими) людьми про щось окрім нагальних питань. у нас на роботі в команді є традиція раз на місяць збиратись на пивко. воно ще з ковідлом для мене нівелювало свою цінність, бо слухати у зумі розмови на нецікаві теми і не мати змоги скіпнутись з якоюсь меншою групкою – не приносило того позитивного ефекту, задля якого власне то все і задумувалось. наразі ж, із початком вторгнення, я морально просто не можу в “small talks”, взагалі не до того. навіть з друзями та приятелями пінгуюсь зрідка. шо в них питать? шо казать? все і так зрозуміло, а зарадити якось один одному ми все одно не можем. таке от

взагалі оффтоп, просто трохи квітів і корч

сезон довгих вихідних. то істер, то паска, то травневі, то у фб якийсь вихідний був. їздили вчора у віндзор, а сьогодні хайкали на box hill. дуже прям добре, хоча досить людно. ну але це супер популярний маршрут, так шо штош. вкотре була змушена визнати, що усвідомлено переживати процес старіння – дуже неприємна історія. від тих же фізичних штук, які раніше давались легко, зараз уже глибше хекаєш, там болить, а там паморочиться. мабуть, якась щоденна фізуха допоможе трошки стримати цей процес, ну але краще вже не буде ні-ко-ли. лячне слово насправді. страшенно фруструю від нього. може, згодом, коли мене жити геть заїбе, то прийму його, а поки на стадії гніву

ще от думаю, коли/чи взагалі шейрити цей бложик. воно якесь таке недоречне і, схоже, ще дуже довго таким буде. я взагалі шось в соцмережах від початку повномаштабної майже виключно в рідонлі режимі, такоє

короче, прилетіло у 7-й (це сусідній з моїм «моїм») у нижні поверхи зі сторони татарської. ясношо летіло по «артему», власне через це доволі небезпечне сусідство (на яке ще до початку вторгнення сусіди звертали увагу) я і не була здивована прильотом. скоріш здивована тим, як відносно легко відбулись ще. бо я була впевнена, що якщо будуть бомбить «артем», то наш комплекс схлопнеться тут же

на жаль, одна людина (журналістка «радіо свобода») загинула, 10 постраждали, з них 4 чи 5 госпіталізовано. а щодо будинку, то нижні поверхи розйобані, проте моноліт відновленню підлягає. багато де повибивало чи повідчиняло вікна, але зі зворотньої строни будинок майже неушкоджений. в 3-му (який прилягає) тож трохи повибивало, в моєму «моєму» пару вікон побило (не в мене), наче в цілому все. от вище по татарській, правда, вікон повиносило дохєра (навіть у наташкіній хаті наче), схоже, ударна хвиля направлена була туди

штош, це було скоріше питанням часу. прилетіло у мій жк