мабуть, усім нам важко усвідомити і прийняти думку, що ця війна надовго. у кожного своє “довго”, правда, та і поняття “війна” теж може мати різне значення залежно від того, чи прилітає у твоє місто, а чи вся ця історія десь локально копошиться кілометрів за 400. але скидається на те, що я ще не повернусь додому в наступні пару місяців як мінімум. вже домовилась із власником, що буду платити половину суми. теоретично, звісно, я могла сказати я там не живу тому сорян грошей ніт. але я людина совіслива, поки та хата стоїть, а в ній лежать мої речі – технічно я користуюсь приміщенням. цікаво, а як у інших? (переважна більшість моїх знайомих теж ніщєброди на зйомних)

буквально до минулого року я поняття не мала, що в англії шикарна природа, якось у світосприйнятті ця роль традиційно відводилась шотландії та ірландії, а англія залишалась містами з червоними цегляними будинками в білі вікна. це ми у неділю знову хайкали. 20 з гаком км медитативної пішої фізухи, непогано прочищає голову. я б залюбки закріпила цю традицію вихідного дня на постійній основі, хоч, відверто кажучи, воно кучеряво по фінансам – 30-40-хвилинний потяг у якесь село може коштувати майже так само, як у кардіф, ціноутворення тут працює за своєю, часто несподіваною, логікою

сьогодні відбулась хода на підтримку україни, наймаcштабніший захід з початку війни. людей – десь як ото казав митець (більше 10к точно). дуже нагадало наші івенти на день незалежності. супер приємно бачити таку підтримку (серед учасників неукраїнців було знааачно більше), власне британія – одна з тих країн, що сапортить нас у цій війні чи не найбільше

і щоб трошки відволіктись. це мало статись і таки сталось. тепер у мене є район лондону, який бісить – сохо. та й узагалі я щось геть дичавію. живу майже у селі, гуляю переважно у парках. таке

страшенно скучаю за подолом. моє «місце сили» в києві. скоро він має зацвісти, в тому числі і любиме дерево на перехресті костянтинівської і ярославської. тіпає від однієї думки застати на його місці руїни. да, це не дуже емпатично – перейматися якимось подолом у той час, коли той же маріуполь фактично зрівняли з землею, я знаю. взагалі зараз майже будь-яке бажання є недостатньо емпатичним по відношенню до чого і кого завгодно, і так ще на роки..

якщо вірити відчуттям, я більш-менш допленталась до стадії прийняття. того, що можу не побачити свої домівки – і зйомну, де залишилось фактично все життя, і власну, так і не доремонтовану, де життя так і не почалось (яка зате вижерла тупо всі до копійки гроші, зароблені за довгі роки, і ще охуліон боргів). воаховуючи те, що вони знаходяться в одному жк, якщо прилетить – то з великою вірогідністю поминай, як звати, обидві
більш за все шкодуватиму за книжками (ага, отим мільйоном, якого мені, за попередніми підрахунками, мало вистачити до пенсії), музичними дисками, листівками від коханого, казковою синьоволосою картиною від синьоволосої надєжди, пінгвіном пітером, ведмедем (на жаль, без імені) і сертифікатом баронеси сіленду. втратити всі гроші – всього лиш дуже образливо, бо гроші – ресурс відтворювальний. є речі (хай навіть матеріальні) набагато цінніші..
а, ще. бути параноїком шось надто часто допомагає. минулого літа, коли їхала у лондона, щось затривожилась і про всяк взяла всі важливі доки. ніколи раніше того не робила, а тут шото мене сподвигло (мало шо, пожежа, потоп, кінець світу). тоді це було продиктовано скоріше тим, що кількість дуже важливих паперів перейшла якусь психологічно критичну межу. з тих пір постійно таскала той пакунок. виявилось таки помічне

на початку дні я «своїх» пінгувала чи не  щоденно. хоча не впевнена, чи ця турбота була помічна, чи скоріш дратувала. з власного досвіду – коли тобі супер хріново, оце «як ти?» наче копняк по зламаній кістці, типу «зрослось? ще нє? а чо?». котрий день думаю написать якийсь загальний пост, запитать у всього світу – як вони там? страшенно хвилююсь за всих, навіть за тих, ким у мирному житті не надто переймалась.
(зараз усвідомила, що фраза «у мирному житті», яку я раніше часто юзала у художньому значенні «за інших обставин», набула максимально прямолінійного смислу)

тривожна валізка
у 14-му було так страшно, що мозок півроку знаходився в заціпенінні і міркував приблизно так: якщо почнеться, то почнеться прям щяс, ніхто ніяких валізок вже не напакує, сиди на сраці рівно і чекай. а коли стало зрозуміло, що не почнеться – тут же накрило звичною безпечністю. як я вже казала, всі ці роки сама лиш думка про війну у моїй хаті сприймалась як абсолют абсурду

сьогодні на мітингу на даунінг стріт до нас неочікувано приєдналась дебела колона сирійців. теж проти хуйла і заодно проти ассада. я спочатку отетеріла, як побачила, шо то на нас таке суне в прапорах і барабанах, епічне було видовище

чи не вперше за місяць мала нормальний вихідний, з відпочинком. їздили у ware (містечко на північ від лондона), півдня хайкали полями-лугами-болотами. хайкінг – то, як на мене, є одна з найдієвіших терапій і медитацій. хуйово/задовбано/нудно/незрозуміло? бери і йди. тупо скільки можеш. нашвендяли десь 17 км, дитячий маршрут насправді. в англії public walks супер популярна історія, є просто мільйон офіційних і не дуже маршрутів, в яку б залупу ти не зайшов, будь певен – обов‘язково рано чи пізно зустрінеш собі подібного. маю мрію якось здолати щось більш-менш серйозне, в ідеалі, звісно, greenwich meridian trail

розкажу троха утопічну історію про переїзд до лондону
в мене була звичайна дворічна «візітор» віза, отримана минулого квітня. подальші плани були на отримання візи, що дає право на проживання, ну а поки так. восени в принципі вже могла подаватись, але не поспішала, бо ще до холєри всякого треба було владнати вдома. коли їхала в англію на різдвяно-новорічні, то дуже переживала, а чи не варто краще вже почати рішать щось із нормальною візою, дуже боялась не встигнути – на той час орки вже кублились на кордонах. тож одразу по поверненню в середині січня почала готувать доки. подалась 31 січня – з розрахунку на то, що за місяць маю отримать і буду потихеньку збиратись, в будь-якому разі за поточних обставин мати аусвайс на руках було б не зайвим. для перестраховки навіть замовила послугу “keep passport”, про всяк. бо залишитись без паспорту у разі піздєца було б ну супер невчасно (як ви пам’ятаєте, на той час я вже знатно сцялась щодо можливої війни). у візовому мені повідомили, що розгляд займе від місяця через затримки, власне я не здивувалась. зате кріпко здивувалась, коли вже 8-го лютого отримала листа про готовність рішення. для мене назавжди залишиться загадкою, як сі трапила така скоропостижність, але то натурально врятувало мене. рівно за тиждень я вже сиділа у бориспольському аеропорту, а далі ви знаєте