короче зібралась похайкати. типу груповий хайк ол-інклюзів, привозять-відвозять. ага. мали о 9 забрати, вже півгодини як нікого нема. позвонила їм, сказали «скоро буде автобус». «скоро» було вже більше 5 хвилин тому..
від «скоро» процшло вже більше 20 хвилин, ще один дзвінок і чергове «ост-ось ща пару хвилин буде». трафік типу. звучить як здьож, бо я два дні таксями катала по місту – все там ок із трафіком, є підозра, шо за мене просто забулись))
такоє. відчуваю, шо плюну і піду по музеям, хай воно горить з таким сервісом 😦 тільки гроші витратила і часу та нервів

упд. алілуя! я прочекала всього 47 хвилин!))

—-
але хайк вогінь звісно. гооооррриии то є любов. хайк триває десь 4 годинки, досить лайтовий, за виключенням пари невеличких moderate відрізків

п.с. да, в мене плюс ще одна туристична кофта за багато грошей (але наче гарна), бо хто ж міг подумать, шо у горах може бути дубак бггг

на мадейрі добре, але в основному поки скучно. у всякому разі якщо ти саменьке і безколісне. з іншого боку завжди є таксі і громадський транспорт, навіть підйомничок (особливо підйомничок!). сьодні каталась ним в гору, там сад якийсь (кайфовий) і ще троха всякого, насправді непогані наче хайкінг роути, але мені троха не туди було
і про клімат. тут найприємніший клімат, в якому мені доводилось перебувати за всі свої кудлаті десятки років. якби мені треба було описати, що таке «м‘який клімат», я б сказала «як на мадейрі». я цю м‘якість майже фізично у повітрі можу намацати. субтропічно-тропічний – мій ідеал

кажуть, на мадейрі не водиться небезпечних тварюк. ну зате бродячі собачеки, схоже, компенсують сю недостачу

тусую в лісабонському аеропорті, чекаю на літак на мадейру. як завжди, стрьомно летіти, а ще сумно то робити самій 😦 відвикла вже
чи не вперше геть нема настрою кудись летіти на відпочинок, хз. куди, нашо?

…

у літаку поруч пара «пенсії і пляски», обоє сиві і снобуваті. вона, зціпивши губи, несамовито читає (чи гортає) паперову книгу, він пирить у щось на смартфоні. іноді зиркають на мене як на тойво. мабуть, невзлюбили за то, шо виходила зі свого «біля вікна» до вітру, змусивши їх кряхтіти. сорян, рібята, то природнє

просто щоб пам‘ятати цей день. херсон.

той дивний (не вперше) момент, коли ти таке вхлам заїбалось робить роботу, хочеш із тріском зачинити кришку ноута і попензлювати кудись за обрій або лягти ниц і померти.. і от, коли та довгоочікувана довжелезна відпустка нарешті настала – не можеш сі вспокоїть і продовжуєш перевіряти робочі чятики і думати про роботу
як то зробить, шоб воно згинуло?

люди часто помилково вважають, що в англії постійно діщ. ніт. літо тут може бути ще сухішим за київське. але осінь-зима-весна – то да, таки є. але прикол в тому, що діщ не постійно, а «набігами». от ідеш собі, сонечко (чи зорі), а тут їблись – вперіщило. а за 10 хвилин «розперіщило». короче, куртка чи парасоля має бути поруч тупо постійно (я коли влітку, навіть у найспекотніший день) забувалась куртку покласти до рюкзака, то страшенно параноїла

одна з ознак гарного мирного життя – це гелловінські «вертепи», які я сьогодні спостерігала на вулицях лондону. красиво..

+22 у кінці жовтня – це кайф

мабуть, вдруге чи втретє за всю повномаштабну сьогодні плакала
відправила притулі 100 баксів
русні має невідворотньо бути пизда. виблядки кончені
психіка – дивна штука. не можу зрозуміти, чого мене саме сьогодні так накрило. не 24-го, не в перший прильот, не в другий, не в ті 100500 терактів, що русня встигла вчинити раніше. а саме сьогодні.