читати гіркіна в ці дні – це безкоштовний лайфгак для підтримки морального духу, максимально помічне

маю, мабуть, щось написать, але шось не дуже є шо.. все (от просто ВСЕ) бісить

темніє рано, холодає – вже не полежати на травичці під моїм деревом. ненавиджу цю осінь, бо вона є вісником дуже хуйової для нас зими

їбуча русня сі не вспокоїть, тривожно пиздець

зате вимушено-тимчасові батьки мого кошеняти повернулись із відпустки домів, і кошеня було досхочу обласкане і поняшкане. господи, як мене плющить від думки, що я цю дитину, з котрою прожила 13 років, можу більше ніколи не побачити..

ліричне. ще тільки понеділок, а я вже така зайобана – хоч лягай і помри. в якийсь момент завжди настає оте сакральне «та їбісь воно все», шкода, що через поточну ситуацію не можу собі дозволити сього категоричного стану. зараз іду і дивлюсь у свинцеве осіннє небо, вкотре пережовую думку про то, шо вже третій рік життєм несеться якась люта хуйня, відтворюю ту хуйню диким калейдоскопом, наче тізєр, і таке – а що як одного разу просто лягти десь під деревом і не повернутись додом? ведмежа шкода

ці їхні всраті «референдуми» насправді дуже болять. так, всі знають, що це постанова, так, ніхто не визнає. і шо? крим он тож не визнали, і нічо – наявність там російських військ щось не дуже бентежила світову спільноту 8 років (це ж територія України, альо), власне як і сцяння від думки, шо можна йобнуть по тому мосту. та і не вперше рашка такий фінт провертає (балтика 40-го, наприклад). такоє

тривожно

розумію, що оте бадьоре насміхання над могілізацією, що несеться соцмережами, воно не в останню (а чи у першу) чергу покликане попередити паніку. з іншого боку, песонально в мене воно її тільки роздуває, хз

баттл. місце, більш відоме з нашого шкільного курсу історії як “битва під гастінгсом” (назва – це єдине, що я пам’ятала про цю битву до недавнього часу, сором мені). воістину епохальна місцина, на кількох гектарах якої майже тисячу років тому історія англії кардинально змінила свій хід

ходили сьогодні в museum of the home, так прикольно, я там була у лютому 14-го, тоді він називався ще geffrye museum, як я сьогодні взнала – на честь засновника богадільні у цьому будинку у лохматих 1700-х, яка потім, власне, і стала музєм у 1914 (!!!) році. 8,5 років тому музей займав невелику частину будинку, тому сьогодні я його не впізнала і навіть почала хвилюватись за своє ментальне здоров‘я – чи раптом я чогось люто не наплутала або придумала. але ніт, всьо норм, просто він з 2018 по 2021 був на реновації, і тепер там все інакше і ого-го яка крутезна місцина

---

проходячи повз чергову чепурну похоронну агенцію, раптово дійшла до думки, що одна з найяскравіших рис, що відрізняє провінцію типу мого коростишева від «города» – публічні похоронні процесії. з дитинства звикла, що похорон це про ходу, майже як на параді, на кладовище через усе місто – бо скіко того міста, до «мо’гилок» півгодини пішки. і якщо на твоєму шляху такий двіж – нідайбох піти назустріч, це люта анафема, тре або обходить, або стать вкопаним і чекать, поки пройдуть повз

але то моє село. навіть у жи такого вже нема (сєргєіча коли ховали, то з двору просто автобуси їхали), що казати про київ чи заграниці (тут взагалі, здається, окрім королеви, ніхто не мре)

не пам‘ятаю, чи писала. епохальне. пару тижнів тому позбавилась своєї незмінної монети – 1 копійки 1799 року, часів павла 1-го – яку носила на шиї 20 (їбать я стара..) років. я можу і одночасно не можу зрозуміти, чого я ту імперську хрінь тягала аж до цього часу. сантименти кароч. тепер замість неї акулячий зуб