від деяких речей бомбить так люто, шо аж ціпенію. з повномаштабною то суттєво загострилось, ставлення до явищ стало бінарнішим. у мирному житті доведеться, мабуть, трохи позбавлятись цих звичок, але на час війни категоричність і принциповість троха більше мають сенс. у будь-якому разі позицію/поведінку певних людей я просто запам‘ятаю, най буде

вперше відчуття глибокої осені навесні. не знаю, як то пояснити. просто наче літо вже пройшло, і готуюсь до наступного року, бо цей потрачено. шкода так

натрапила на каштани, пекельно відчула, як скучаю за києвом. захтілось київського торту і перепічки (хоч я її і вживала рази три)

бувають дні, як от сьогодні, коли серед думок – стерильно. жодного внутрішнього ні діалогу, ні монологу. про роботу хіба щось думається, але в основному на пітоні, а не людській мові. хз шось

з музикою цього року ясношо все досить ніяк. перші три тижні повномаштабної взагалі окрім кататонії і ранніх септиків нічо не слухала, та й то скоріше щоби відгородитись від світу, а не заради задоволення культурних потреб. потім трохи все ж виповзла у світ релізів 22-го, ну але там в основному такоє, від сили три-чотири моцні роботи. аж якось недавно у пошуках дсбм-у натрапила на співвітчизників із рівного – “ezkaton”, у яких за три дні до наступу релізнувся новий альбом, про який автор 23 лютого писав наступне: “I have chosen not the greatest date for To Those Who Fell release, and I hope album name is not going to be prediction”. як цинічно іноді себе поводить історія. альбом, до речі, прям дуже, не маю права не придбати на диску, якщо буде змога

в неділю їздили на seven sisters cliffs walk – ходили по отим вапняковим скелям, якими славиться південний берег англії. я цей шлях долала вдруге (перший раз минулого серпня), тож враження трошки нівелювались мінімальністю ефекту неочікуваності (маршрут на кількох ділянках таки незначно відрізнявся), але все одно було хороше. просто хєрачиш і всьо. цей раз справились за 5 годин (на відміну від моїх торішніх 7), ну але я тоді на кожному кроці зупинялась і розчепіривши пащеку фоткала все навколо. а, ну і да, відкрила сезон і традиційно спалила мордяку на сонці

а вчора були у брайтоні. ніяк не можу пригадати, чи я раніше була там два рази, чи один. у будь-якому разі окрім набережної і пари-трійки місць мало що бачила, хз, як так вийшло, але дарма, ну цього разу наверстала. і підсилила на обличчі ефект від севен сістерз

у підсумку за вихідні так відпочила, що ледь вже сьогодні встала і півдня тупила. ну таке, було б чого мені, блять, взагалі жалітись

брайтон

маємо 4 дні вихідних (паска), то трошки з лондону виїхать вирішили (від думки поїхать кудись навіть закордон сіпає – стан такий пригнічений, не до відпусток

сьогодні був оксфорд. не багато я міста пригадала з 14-го року, ну воно і на краще – відкривала нове (тим паче минулого разу кудьтурно-музейну програму я скіпнула). але враження ті ж самі, дуже приємні. знов, як і того разу, захтілось повернутись у студентство. ех, вже, на жаль, не за цього життя

люто скучаю за своїм кошеням. я, мабуть, вже казала, що, няшкаючи його у ліжку вранці 14 лютого, не могла втікти від думки, що роблю то востаннє. за 13 з гаком років він так і залишився для мене кошеням. зараз ним опікуються дуже хороші люди, впевнена, що все у нього добре, та все ж сумую. невідомо, скільки ще спливе часу, перш ніж я матиму змогу повернутись. чи зустрінемось?