я багато років прожила, і кожен раз впевнена, що мене мало чим можна здивувати, аж допоки не трапляється якась лютєйша хуйня, особливо зараз, у ці воістину темні часи

Continue reading →

ще в попередні пришестя минулого року збиралась написать пітеру і, мо, зустрітись, та шось так і не зібралась. бо ж пару років не спілкувались, і взаналі він кудись пропав із фісбуку, хоч пінганути тре, чи живий-здоровий. оце от знов воно мені муляє, але зупиняє практично безсумнівний комітмент на зустріч або щонайменше розлогу переписку, бо «яксправами» за всих обставин не обійдешся. не те, щоб я не хотіла спілкуватись абощо, просто саме зараз, з початком повномаштабної, тупо нема енергії на спілкування, тим більше зі, скажімо так, не найближчим оточенням. навіть товаришам якщо пишу, то моторошно лаконічно. зважую кожне слово, як на вагагах – чи доречно, чи не зобидить, потім викидаю усі в смітник і відправляю «пінг, як ти?». в перші тижні півтора кожен день всіх смикала, мабуть, заїбла. сорі, чуваки і чувіхи, переживала за всіх

а пітеру таки треба написать

безмежно вражена, звідки у дівчинки співорганізаторки на незмінної ораторки лондонських мітингів беруться сили то всьо робити вже півтора місяці. перший місяць з яких акція взагалі відбувалась на щоденній основі. дівчинці 22 роки всього. і звідки беруться сили та розуміння, що і як робити, у волонтерів. я завжди була безпорадна, безтолкова і зайва у цьому двіжі корисних і добрих справ. навіть знайти, кому копійчину кинуть, щоб толк був – і то проблема часто. якесь таке гнітюче відчуття нікчемности, майже як ото у віруючих фобія, що коли в них петро (чи хто там за головного) спитає за хороші діла, а ти такий бля та якось не склалось з цим хтів та не вмів. такоє

ще виникла раптова думка, навіть хз, нахіба – а в рашці існує таке явище як військова волонтерка?

трошки до попереднього

яка все ж людська психіка адаптивна. лякаюче швидко. люди, що пережили окупацію або продовжують перебувати в ній, спокійними голосами розповідають про те, як готують на вогнищі і хоронять сусідів у дворі. може здатися, що то постанова – настілтки вже беземоційно звучать ті речі. бо я здригаюсь усим тілом, до нудоти, від думки про пару тижнів у підвалі без води, світла і зв‘язку з навколишнім світом

еволюція зробила дуже гарну штуку з психікою, давши людині шанс не їбанутись. пригадую себе у підлітковому віці, коли жила у злиднях і ховала єдиних близьких людей. стан та реакції десь схожі, мабуть

активізувались психологи. переважно ті, що раніше виганяли всих із зони комфорту. схоже, заганяють назад. сорі за жовч, в мене просто роками від цього булшиту на баззвордах око сіпається. неодноразово чула думку, типу тим, хто у безпеці, психологічно навіть важче ніж тим, хто безпосередньо у зоні ризику. щиро вважаю, що це відвертий піздьож, покликаний у першу чергу виправдати.. та хз, що воно має виправдати насправді. я знаю на своїй шкурі, що таке жити у сраці; жодне сите, вимите і тепле не може бути важчим за сирени, комендантські, підвали, пожежі, тортури, смерть.

свідомо нічого не пишу про те, що відбувається в українських містах. нема мені чого сказати. як то пожовано не звучить, але справді бракне слів. думки переважно візуалізовані

одне хіба шо. мене практично не дивує те, що русня витворяє. реакція їхніх мамок, правда, перевершила навіть найбрєдовіші очікування, але вбивства, гвалтування, катування, мародерство.. а чого ви очікували від обриганів із сизрані та усть-піздюйська, для яких армія – це взагалі єдиний можливий у їхньому нікчемному житті соціальний ліфт? питання риторичне, ясношо, скоріше крик, а не питання. їбуча імперська росососія має щезнути з мапи назавжди. до останнього всратого лаптєногого ліберала. нація, єдиною метою та великою ідеєю якої є знищення інших націй, мусить бути сама знищена. нахуй

життя завмерло. нє, не те щоб я вклякла. просто жодних думок про майбутнє, жодних планів, окрім буденних. хіба похайкати по селам з‘їздить на півдня. годинник зупинився 24 лютого, все відклалося на “після перемоги”

Continue reading →

“nothing personal, just business”. особливо потужно мене бомбить від цього підходу зараз, коли надворі війна. і це, впевнена, ті самі люди, які з рясним слиновиділенням волають, чого нестле з рашки не пішло. госпаді, останнє, чого мені зараз бракує, це йобаний іспанський встид

(..цього вечора був дубак, і всі думки позамерзали..)

отаке нафарбували недавно на районі. красиве

до речі, трохи про район. адміністративно тут все трошки складно, в двох словах – то село всередині лондону. щось типу троєщини, але з метро. яке, власне, і розмиває межу між лондон-сіті і всим іншим (бо до центру-центру їхать півгодини, у маштабах лондону – два рази впасти, це взагалі всього лиш зона 3 із 6 метрополітену)