копитірую домкі. із хз скікома нажертими кілограмами і прекрасною португалією у сердці, до наступного побачення, десь знову років за шість, якшо доживу

з хорошого – нема отого відчуття пекельного суму, що казка скінчилась, і завтра за весло. у мене ще два з гаком тижні відпустки, тіко трохи менше, ніж уже пройшло. ще буде коли просрати час, щоб жалкувать

чось раптом згадала, як уперше летіла в лондон у 14-му. це було подією. а за вікном уже бушував майдан при мінус 18. залишалось зовсім трохи, два тижні десь, до кризи, до груші і профспілок (я туди якраз у день повернення потрапила). і ще трошки більше до власне початку війни.. дивилась днями півторагодинний випуск про майдан, так, наче пів життя відмоталось і прожилось заново

а ще мене так забавляє, коли у майже порожньому ресторані на запитання про столик для одного персонал із задумливим прищуром довго обводить поглядом гектари приміщення, причмокує і вказує на якийсь найбільш залупний столик. так наче якщо мене посадити на нормальне місце, то обов‘язково через 10 хвилин під закладом встане черга із голодаючих, а тут я така займаю козирний столик, чим позбавляю заклад сотні клієнтів. так бачу

це я захтіла нарешті спробувать октопуса, довго шукала ресторан, сіла, а.. октопуса нема(( замовила дефолтну туну, то її, схоже, поїхали десь під мадейру ловити. от кожного разу зарікаюсь заходити у пафосні заклади, бо це не про поїсти, а про поклацати клювом хвилин 40, поки на тебе скоса палять офіціанти зі складними щями і проводять якісь дивні пафосні ритуали типу налити вина на пробу чи забрати якусь тарілочку. при чому їх тут табун снує туди-сюди, холєра йо зна, чим вони займаються взагалі. таке відчуття, що дорогі ресторани створені виключно у якості насмішки, типу ми з тобою прведемось, як з гівном, зате за великі гроші
короче оте, шо на другій фотці, мені несли 40 хвилин -_-

---

вчора зустрічалась із колегою, говорили за життє, не оминули і роботу (а я ж зарікалась! вистачило аж на 2,5 тижні мене). і короче я вкотре усвідомила відсутність перспектив у преплі, і як же мені хочеться звалить кудись. з іншого боку, у мене вцілому в індустрії з перспективами так собі, тому от хз, чи звалити щось порішає..
одним словом, вважаємо це моєю персональною робітничою кризою. відпустка, як видно, не то шо не допомагає, а й навпаки – провокує

цікаво, але у місцеві (лісабон) крафтові паби ходять виключно приїжджі. в основному американці і британці. все-таки бракує людям знайомого сетапу у південно-західноєвропейських винних околицях

все, їду в аеропорта. все ж таки у ці гірські дороги я без седативного не можу, я в києві на оболонь коли їздила таксями, то недобре було, майже як на взльоті літака, а тут постійно таке

через то, шо я параноїк, я завжди намагаюсь все зробити якомога заздалегідь, щоб перебдіти. наприклад, у аеропорт я приїжджаю досить із запасом – ніколи не знаєш, де може трапитись якась затримка. особливо якщо поїздку туди ти плануєш не зрозумілим транспортом, що ходе по графіку, а таксі трансфером, сервісом, яким ти користуєшся вперше і востаннє в житті, і якщо воно чогось не приїде, то ще хз, як тобі вигрібать із села, звідки до аеропорту їхать годину дуже швидким темпом. короче. я була в аеропортові рівно за три години до вильоту 🙂 ну я хз, мені спокійніше дві годинки потупить в телефона, ніж бігти за літаком

---

подумалось про курорти і аеропорти. робочий день настільки типовий і одноманітний, що відрізняється тільки обличчями, що мерехтять повз. пам‘ятаю, якось у грамарлі був тиждень відчинених дверей, і 5 днів підряд кожного вечора ми залишались на афте-паті для нетворкінгу. і кожен вечір був ідентичним до попереднього, у мене десь на третій день з‘явилось неприємне відчуття дня бабака, а на четвертий стало лячно, що я можу пережити якийсь сильний досвід занурення у того бабака і натурально поїхати дахом (є певний експірієнс із оцими історіями з вічним циклом, в мене на то трохи фобія). 5 днів я ледь витримала. як живуть ті, у кого дні бабаків тривають роками? у них все ок з ментальним здоров‘ям?

не робити майже нічого півтора дня. ну просто тому, шо нема шо робити. читати, пити вино, дивитись/слухати океан вперемішку із кататонією. мабуть, саме такі відпустки мають бути ближче до старості
з подивом, до речі, зустріла зранку у готельній столовці десь із десяток людей. була майже впевнена, що я тут чи не сама)) цікаво, скільки з них зупинялись більш, ніж на одну ніч? тут переважна більшість контингенту проїздом/проходом на годинку-дві, особливо виразно «паляться» групові тури, з‘являючись раптовими зграйками, снують вздовж берега з камерами, кубляться у ресторанчиках. і так само одномоментно зникають. десь після 5-ї все порожніє

майже всі котеджі стоять зі сліпими зачиненими вікнами, більшість готелів теж. насправді, можливо, мій готель і ще один неродалік – єдині працюючі. вони невеличкі. обслуговувати здоровенне одоробло з двома пасажирами ніхто, ясношо, не буде
комплекс із басейнами (природні теплі басейни – це, власне, фішка порто монізу) зачинено. є, правда, кілька «калюж» у відкритому доступі, там усі і пасуться, навіть я ноги пополоскала. може, завтра зранку схожу скупнусь, якщо не засцю і дощу не буде

цікаво, як тут влітку. мабуть, кучно і гамірно, в басейнах не проштовхнутися, хайкери хайкають. я тіко прогулялась вгору хвилин 20, щось лячно мені було йти хайкати одній у суцільній пустці. колись іншим разом, у наступному житті

все-таки лангольєри. сиджу у барі при готелі, однісінька. бар великий, а я маленька. і спеціальна людина, що зустрічає відвідувачів, стоїть на посту, чемно і при параді. цікаво, як вони готують на одну-три людини, якщо це, наприклад, суп? чи не готують.. до речі, судячи зі звуків розмов, персоналу тут штуки 4 десь снує. цікава, мабуть, робота – тусити у порожньому барі порожнього готелю -_-

порто моніз – одне з найкрасивіших місць, де мене було. як з картинки. особливо гарно тут тим, шо не сезон, така спокійна пустельність.. проїжджі туристичні тури в основному зупиняються ненадовго, з перманентно проживаючих – півтори каліки, та й по тому. з іншого боку, видно, що персонал трошки дратівливий, бо клієнта ніт, а робити тре. взагалі ця пустельність заворожує, я надто обожнюю “ланголʼєрів”, мабуть
а ще в мене за вікном натурально видно і чутно океан! він тут дуже бурхливий і ще більше бірюзовий

до речі, спробувала найпопулярнішого мадейрівського пива ‘coral’ (власне це тут, схоже, єдине пиво на всьому острові, я вчора у фуншалі заледве один-єдиний крафтовий паб намутила). такоє, оболонь. є ще якесь super bock, теж оболонь, тільки вже загальнопортугальська. але то я пробувать не хочу. бо є ‘dois corvos’ – лібасонський крафт, у який я прямо закохалась

із забавного. у столовці готелю на столі пам‘ятка: «жерти тіко всередині, на винос ніззя, штраф 10 грошей, коли зловимо». вперше таке бачу, мабуть, були з цим проблеми чи шо 🙂

все-таки мати фінансову свободу – безцінно. вчора я стражденно весь вечір думала, йти мені у якийсь хайк чи не йти, а ще – як його завтра добиратись із цього села у наступну точку, туди через село автобус аж раз на день ходе, та й то хз, де саме прирібна мені останівка (з цим тут дуже складно все)
а сьогодні зранку подивилась у гугломапу, шо до тих хайків ще дохолєри далеко пиздячить, і ще більш неясно, як із них вертати назад. і шо із фуншала у порто моніз набагато легше дістатись. і, короче, псіханула, зібрала шмот, забукала готель, написала «своєму таксисту» (це окрема історія) і поїхала у фуншал. тут якось приємніше і зрозуміліше
а, ну і власне про фінансову свободу. додаткова ніч у фуншалі потягнула під 70 євро + 40 євро таксо. і це прекрасно мати можливість обміняти сотню з гаком євро на нормальне самопочуття замість панічних думок «шо я тут роблю і як звідси вибратись»

вкотре пересвідчилась у двох речах:

• їхати у понто до сол було поки що моєю найбільшою помилкою
• звалити звідти було поки що моїм найкращим рішенням
  я сходила у непоганий мілітарі музей, у дуже класний музей фотографії, пообідала у симпатичному «хелсі фуд» ресторанчику, повечеряла від пуза у затишному не дуже хелсі, але дуже смачному іншому ресторанчику, намутила кайфовий (схоже, єдиний на весь фуншал, ггг) паб із крафтовим пивом. короче, цей день поки на диво чудовий, аж боюся наврочити

якось не складається нормально писати днявку у цій подорожі, хз, шо так. тому я трошки рандомно і уривчасто поки
сиджу зараз на черговому краю світу, жопою на камінні, ногами до океану. він дуже гарно шумить, хвилі майже до кросівок підбираються. понто до сол, що значить «точка сонця». сонця мені тут на рік вистачить, я вже навіть не хвилююсь через згоряння, все одно крему нема
мене від фуншалу сюди підвезла власниця хати, що я пару днів там знімала. взагалі за ці дні я з десяток разів думала думки від «нахєра я сюди попхалась як я звідси вибиратись взагалі планую» до «як же охуєнно»
в селі майже нічого ніт, пара жрачних, мікро торговий центр і 100500 покручених вуличок високо у горах. на одній я і живу сьогодні-завтра. хочу піти у хайк, хоч і лячно. з іншого боку, більше тут нема чим зайнятись. складно без машини, але поки виживаю. хз, шо тут місцеві роблять, якщо вони взагалі тут є, бо, здається, кожна друга хата – під оренду
взагалі ця поїздка на мадейру – найбільша поки що в моєму житті авантюра. але я давно мріяла, та..
дуже добре бути у вілпустці і не думати про роботу, не пам‘ятаю, коли востаннє я про неї не думала більше, ніж тиждень. мабуть, так і має виглядати сабатікал

……

сиджу зараз у кріслі-качалці, навпроти – міні-басейн, ген за ним вниз – мільярд хатів і океан. в мене «хата» у котеджі, але це скоріш гараж, ггг, зате є пралка, я хоч за півтора тижні випралась

бляха, треба було запхатись на край світу (натурально – село у сраці мадейри), шоб поруч у ресторані всілася сімейка москалів. канонічних таких, з оцим «циканням». довелось піти звідти, добре шо не замовила ще нічого