востаннє я купалась 6 років тому, у греції, на оффсайті. потім (власне як і до того) мочила ноги всюди, де добиралась до морька. а оце прогулялась (годинка з гаком в олну сторону) до camber sands – чи не єдиного (!! перевірити) піщаного пляжу в англії. пляж люто нагадує балтику: такі ж піски, кущі, широчезна прибережна зона (до води топать метрів 300) і дуже мілке морько (тобто ла-манш), теж метрів 100-200 тра топать, шоб хоч цицьки намочить. зате мені як супер-плавчині саме воно, можна плавать, поки не захекаєшся, і не сцятись, що допливеш до глибокого. а ще воно добряче так одночасно втомлює і розслабляє, я довольне

а зранку сходила у місцевий мікро-касл (ну він реально манєнький) і на башту церкви (сходи і проходи там – «мрія» клаустрофоба, але з неї дуже гарно видно весь рай)

розумію, що все це трохи напружено пишеться та читається, бо в моїй країні війна. комусь може бути болісним, що інші дозволяють собі відпочивати (так, я все ще їбашу на роботі, в мене все ще купа проблем, і окрім війни, і пов‘язаних з нею, і я маю право на відпочинок), єдине, що я можу зробити – віртуально обняти. я не можу зупинити війну, хоча роблю все від мене залежне (донати), щоб наблизити перемогу, так само я не можу приїхати у ваше місто і сидіти з вами у бомбосховищі. точніше можу, я вже 25.06 прийняла рішення їхать на київ, а 26.08 в мій жк вдруге прилетіли ракети. такоє, взагалі тема для окремого посту..

раптово їздила у гастінгс. я взагалі не планувала кудись їздить, але хато-власниця порекомендувала. хороше містечко, дуже сподобалось (якщо не заажати на то, що весь ранок лив діщ, і я півтори години гуляла мокра практично до спіднього). з іншого боку, мені всі міста на південному узбережжі схожі; у всякому разі брайтон, портсмут, істборн і от вже гастінгс мають приблизно однаковий вигляд 🙂 ну тобто я не можу собі уявити, щоб людині із, скажімо, брайтона було шо цікаве робить у, скажімо, портсмуті. жити на узбережжі я точно не хтіла б (я більше «лісовий» ельф), але проводити там короткі одноденні відпочинки кайфово

раптове. про фундаментальні зсуви останнього часу

гастінгс. райцентр, щось типу бердичева. на вулиці підходе якийсь дядечко, питає, що в мене (тицяє в строну грудей)? я така, вказуючи на тризуб, оце? він – ага. юкрейн? да, кажу. а ю фром юкрейн? да. велком! – і подає руку. ще пару років тому нас від свинолупих не відрізняли, а тепер он вже навіть нашого тризуба знають (причому він навіть не на синьо-жовтому, яким тут пів країни завішано)

---

а зараз сиджу у, мабуть, найбільш незвичному і цікавому пабі евер – waterworks micropub. він справді мікро, із супер локальними елями і купою арт- та антикваріат-дрібницями, що з одного боку прикрашають інтер‘єр, а з іншого – продаються. а ще це, здається, не просто дог-френдлі заклад, а дог-орієнтед – на 50 кв. м. я нарахувала 5 собаків одночасно

слава Україні! з Днем Незалежності, кохана! я сьогодні багато читала гарних, глибоких, влучних, іноді пафосних слів, сама я краще не скажу, тож і не буду. просто скажу, що цього року зі зрозумілих причин цей день відчувається по-особливому, до сліз

я таки приїхала у село, на три дні. нуок, не село, а маленьке містечко. і тут концентрація жовто-блакитних прапорів на квадратний метр просто зашкалює, ще й з нагоди Дня Незалежності був івент у ком‘юніті центрі на підтримку українців, що проживають у цих місцях. а ще моя хостес, у якої я хату знімаю, привітала мене (гугло-перекладачем, але все ж!), коли дізналась, що я з України і у нас сьогодні такий день. я взагалі не перестаю розчулюватись тим, як моцно британія саппортить нас. особливо пам‘ятаю одного чолов‘ягу, якого ми бачили тупо на ВСІХ мітингах – він постійно стояв із дуже крутими плакатами. якось соромились познайомитись весь час, мабуть, таки наступного разу треба буде

у селі добре, трохи згоріла, поки гуляла поміж вівців полями до розвалин якогось замку, ще у центрі мобільний інтернет – дупа, а так все інше поки найс

літо котиться за пагорб. я таки свого часу віднайшла своє місце сили в улюбленому парку

адаптовуватись у юк відносно нескладно. порівняно з більшістю неангломовних країн ясношо. є свої особливості, але мені пощастило, що я до багатьох була готова (як мінімум морально), а до чогось не супер складно звикнути

але до сих пір є речі, яких мені страшенно не вистачає, вони наче дрібниці, але протягом тривалого часу відчуваються доволі суттєво. далі не в порядку значущості, просто що спадає на думку

їжа. я колись взагалі вважала всі продукти в англії по дефолту якимось сурогатом. насправді це не так. але

наприклад, не вистачає звичних мені огірків короткоплідних (хоча я таки один раз їх таки знайшла у «середньосхідному» магазинчику (їх недалеко від нашого району вистачає, тут специфічних район троха, да). немає пекінської капусти. дуже складно знайти індичку, вона дорога і зазвичай у вигляді не філе, а стейків, стріпсів чи.. фаршу (я хз шо в них за відносини з індичкою такі). нема питного йогурту без цукру (з питними тут взагалі неок), правда, є те, що в них зветься кефір, а на смак – наш йогурт 🙂

розмір одягу. тут мас-маркет вцілому розрахований на, скажімо так, трошки об‘ємніші форми, ніж у нас. мій xs чи xxs (залежить від виробника) – це просто мука знайти. я набір трусів з двох спроб купувала, та й то на дівчаток-підлітків (наразі ношу спіднє на 14-річних, шоб ви розуміли)

нема інтернету у метро. є вайфай (з логіном через оператора), але він тільки на станціях лове. 

ще із недавнього. минулих вихідних ходили на класну виставку – “Future Shock” – на тему того, як візуальне впливає на свідомість. такі собі психоделік-тріпи без психоделіків – і це не перебільшення, деякі експірієнси справді провокували відповідні стани певної (дуже лайтової, порівняно із дією препаратів, звісно) інтенсивності

так вот, recharging day 12 серпня

їздила у bushy park, це такий огроменний парк, в основному дикий, місцями оцивілізовуваний, в лондонських єбєнях, троха єбєніших за річмонд. там із-за кожного куща може викопитити небритий та неголений олень, але вцілому місцина не така дика, як в тому ж річмонді, де ти часом відчуваєш себе у дрімучому узліссі

надворі +30 з гаком, якийсь дарк-фолк у навушниках і 4 години майже повного безлюддя – я кожен раз, перебуваючи у подібному енвайронменті, відчуваю крайню потребу зібрать манатки і упиздити світ за очі

власне я так і зроблю днями (якщо потяги знов не забастують)

просто замітка. в лондоні є два райони (точніше райони навколо станцій метро), які я персонально вважаю повною клоакою: seven sisters і finsbury park. і дорога між ними. це при тому, що вони не найвіддаленіші – ближче до центру за наш

в минулу п‘ятницю у нас на роботі був recharging day, я їздила гулять у дуже кльовий парк, але про то згодом. основна мисль, що я з того дня винесла – блять, як же я титанічно заїбалась. хочу на пару днів у село

нарешті зробила це – дозволила собі нікуди не бігти, а просто повалятись у траві, відпочити і насолодитись серпнем. як у далекі студентські роки. це було супер складно – змусити себе відпочивать. розумію, що «складно» в умовах війни звучить якось не дуже доречно у випадку «лягти в траву і дивитись у небо», ще складніше не жерти себе за те

але наче робе. наче в далекій молодості – духмяно-сонячне таке відчуття всеосяжності