колись, минулого року, мене один друг питавсь – а який він, лондон. я тоді відповіла, що дуууже різний, бо я не знала, як ще в двох словах про нього сказати. станом на зараз нічого не змінилось у моїх дефініціях. хіба я з більшою легкістю зможу чисто візуально (навіть якщо я конкретно у тому місці не була) відрізнити півнично-західний від південного чи, скажімо, східного. як мінімум за характером типової забудови чи ландшафтом

рандомне

я чую, як літо помалу (насправді стрімголов) відвертається від нас і , похрумкуючи жовтіючим усим, пензлює собі в сторону австралії

минулих вихідних їздили у сент олбанс. виявляється, я за всі попередні рази так і не була всередині собору, нарешті от. він охуєнний просто

перестала будувати плани більш ніж на два тижні, та й то по роботі

здається, нарешті догнав пост-дн (це коли сумно, хоч вдавись, жизнь пройшла, літо пройшло), помножений на пиздець загальний. наймоторошніше очікування осені в моєму житті. таке шось, наче тре виблювать каністру в‘язкого желатину

п.с. компенсувала настрій зажором -_-

вперше лікувала зуба в юк. минулого тижня була консультація і всякі діагностичні роботи, а це вже от сам процес (перша тільки частина насправді). скажімо так – це, здається, був поки що найкращий мій дантистичний експірієнс. просто порівняємо з тим, що востаннє, у києві, я недолікувала того зуба через то, що ледь не втратила свідомість, і процедуру довелось в аварійному режимі припинити – так я з тим недолікованим і нашвидкоруч зашпакльованим зубом оце майже півроку ходила, поки не припекло

st albans ❤️

їздили в arundel castle – допотопний (середньовічний тобто) замок у однойменному селі у сассексі (я ще не вивчила місцевий адміністративний розподіл, короче, це південь). замок і біля замку – все вогінь, а ще ми потрапили на «бонус» – якраз у ці дні на території замку проходить щорічний лицарський турнір, вперше (мо, і востаннє) таке дійство бачу. коханий каже «змагались за твоє серце», ну я дуже навіть не проти, хай хоч на старості літ

завтра дн. давно його не люблю, але якось раніше завжди щось напередодні переживала (типу «ой, всьо, останній день ХХ років, завтра почнеться»). цього року пофіг. схоже, безповоротно «почалось». хоча насправді пофіг через війну, бо не виходить хвилюватись за вік чи якісь номінальні дати, коли їбуча русня намагається знищити твою країну

доблукала сьогодні до brompton cemetary, офігіла. воно в мене точно було у списку лондонських маст-хев кладовищ ще у 2014-му, але я тоді точно до нього не дійшла, бо запам‘ятала б сю велич і красу

за мною сьогодні угналася білочка, наче кошеня. голодне таке, я їй три горішка дала, то вона жерла зі швидкістю сатани. якось прочитала, що вони не дуже запасають жир, тож коли білочка не пожере день, то може тойво. сумно. не пам‘ятаю, чи розказувала, як мене така миша кусила у гайд парку навесні (спойлер: не чіпайте білок у не-туристичних-парках), і я всмерть перелякана їздила потім у британське емерженсі, що зайняло десь пів дня.

але білочки все ж найс

нарешті се сі стало – запилила новітню спадщину юнеско. я рідко варю борщ, бо а) не люблю готувати, б) воно таки задовбистий процес (треба купа дрібних інгредієнтів і асинхронно робити 100500 дій). але я його таааак хотіла!

п.с. зверніть увагу на пивко 💙💛