поїхали в іспанію, щоб погрітись, а вийшло так, що там (у всякому разі у мадриді) було не тепліше, ніж в києві (¯\_(ツ)_/¯)

шо цікавого пізнала. виявляється, на вокзалах на вхід до платформ кругом сек’юріті контроль, з конвеєром-сканером (навіть у глушині типу толедо, де квиток можна купити виключно в касі). хз, що воно дає, ну лан. наскільки пам’ятаю, в 2014 році в барсі цього не було. ще нюанс стосовно квитків – на відміну від практик багатьох інших країн, можна придбати квиток виключно на конкретний рейс. з одного боку плюс, з іншого (якщо подорож нетривала) – мінус, бо а) стрьомно купувати квиток заздалегідь, якщо не впевнений, о котрій саме зможеш вирушити; б) є шанс скуштувати хуя, прибувши на вокзал і побачивши, що доступні квитки є аж на потяг, що йде за дві години

в чому вкотре переконалась – їхня сієста то є каторга для ніженки типу мене. з півтори години тинятись мадридом, аби скоротати час до відкриття хоча б чогось їстівного – люте паплюження часу. в мене цьго експірієнсу вдосталь, і я кожен раз, як відвідую ці сієсто-країни, внутрішньо дуже напрягаюсь, бо знаю, що з прокормом буде туго

а ще в них нема нормального пива, ну от просто зовсім нема. і пабів з нормальним (не іспанським, звичайно) пивом, власне, майже теж

але вцілому в іспанії класно хоча б тому, що там нема нового кабміну зеленського

 

мадрид

я б охарактеризувала його як місце, придатне для життя (на відміну від барселони, тут вже вибачте, я в барсі люблю тільки морько). в мадриді класне розлоге метро, місцями навіть нагадує лондонське чи паризьке, хоча з алгоритмом списання поїздок з картки ми так і не розібрались, хоч і тижпрограммісти. до речі, стосовно навігації. центральний вокзал мадриду – уособлення і культурної пам’ятки, і адіща в одній іпостасі. з одного боку всередині вокзалу – майже тобі ботсад (там внизу буде фото). виглядає максимально авангардно і красиво. з іншого – все супер заплутано. є два посадкові поверхи, і ніхєра не понятно, на який йти саме на твій потяг, бо платформу об’являють десь хвилин за 20 до відправлення, а доступ до платформ пролягає через секуріті контроль. впевнена, що десь глибоко там зарита своя логіка, але пересічному іноземцю, навіть з суттєвим досвідом пересування по європах, то все надто складно

у всьому іншому мадрид звично схожий на рандомне в міру урбанізоване велике європейське місто (мілан, брюссель, мюнхен тощо)

моє найбільше мі-мі – статуя ведмедя з суничним деревом (з затертим до блиску хвостом, як у нашого кота на зв). символ міста. якщо вірити гуглу, контроверсійний за версіями походження, але ж красивий

фото

валенсія

початок подорожі вийшов багатообіцяючим і заслуговує на окремий абзац (слово “абзац” дуже гармонійно вписується в історію, до речі).  на вокзалі довго не могли знайти, де купити квиток – чомусь (чому – ми взнали згодом) всі автомати не працювали. помикались туди-сюди, поки нас не заредиректили в каси. в касі мужик сказав, що в них навернулась система (привіт, гіоц), тому ось вам бумажка-пропуск, квиток придбаєте в потязі. далі проходимо секуріті контроль, чекаємо на об‘яву нашого гейту, себто треку. на вході на платформу нас просять зачекати в стороні, до кінця посадки таких «біженців» набирається з десяток. потім починається найвеселіша частина карнавалу – мужики щось довго і багато говорять та пояснюють, народ внємлєт та реагує, ми ніхера не розумієм (пора вчити іспанську). з нами є ще один іноземець, йому періодично якийсь тип (назвемо його «перекладач») робить короткий переказ останніх новин англійською. все ще мало що зрозуміло окрім того, що ми вже знаєм. потім всіх запускають на платформу, ми знов розводимо руками і питаєм, так а шо далі, знов три мужика між собою намаються знайти когось, хто нам пояснить, розуміємо щось про вагон 4 і кафетерій (вагон-ресторан короч), наздоганяємо «перекладача», сунемо за ним. якийсь час (час, що здався вічністю, бо мужик, один з трьох на кп біля платформи, най буде «начпотягу» або «нп», періодично приходить, щось дуже багато балакає і знову йде) тусимо всім кодлом у вагоні-ресторані, потім нас нарешті забирають, розміщують у вагоні (1-го класу, до речі). вже краще, хоча б сидимо. «нп» вас від часу заклопотано снує туди-сюди, щось курличе, підходить до нас із іноземцем (сидить позаду), починає щось казати, розуміє, що справа пропаща, вертає до іспаномовної групи. так рази три. нарешті, на 30-й хвилині в дорозі, настає довгожданна розв‘язка – шляхом складної математики, бюрократії і, може, корупції з нас беруть по 62 гроша замість 77 (типу нас 8, а не 10), розраховуємся, фініта ля комедія

валенсія – третє за величиною місто після мадриду і барселони, від центру до береговії лінії приблизно 5 км – це щоб ви зацінили масштаб пішого походу на морько, який вцілому займає більш ніж півтори години (а з зупинками на пофоткать то й всі дві). у валенсії тепленько, станом на 1 березня вдень перевалювало за +20, що всіляко тішило. у валенсії є міні-колізей, і гугл каже, що на ньому і нині проводять для корриди. в день наших відвідин у місті було якесь мега-тусилово, я так і не зрозуміла, чому приурочене, але чомусь піротехнічному, бо кругом підривали петарди, що часом серйозно висаджувало. пів центру зранку перекрили через фестивальне шестя, повз стирчащий з-за загорож натовп марширували якісь духові оркестри а-ля ансамбль пєсні і пляски валенсійських дюсш та совбезу. не то щоб дуже карнавально. все, що нагуглила релевантного – фестиваль фальяс, правда, він починається в середині березня, ну може то певна прелюдія

історичний центр прикольний, затишний, сонячний, традиційно-середземноморський і в першій половині дня вщент напханий туристами. прикро, що був закритий центральний маркет, кажуть, він класний. все інше ж було обдивлено та обфоткано, правда, трошки галопом, бо морько

а от тут найцікавіша ремарка. від центру в сторону моря гектарами аж за горизонт сягає рівнина, муніципально утрамбована різноманітними сієста-тайм місцями: паркові насадження, дитячі майданчики, площадки для скейту або роликів, фонтани тощо. ця вся історія тягнеться хвилин на 30 добрячого ходу, а по обидва боки – жилмасиви. ну чисто тобі оболонь. і не зважаючи на те, що угіддя досить неширокі, складається враження, що місту виділили охулійон площі, а охулійон людей виділити забули, то рєбята засіяли непахане поле потенційної мурашникової новобудови зожем та дозвіллям. фіналом бєспрєдєла є “Ciudad de las Artes” – артистично-футуристичний комплекс закладів науково-мистецького призначення. беспрецедентна штука з точки зору архітектури

так от, цей арт-новострой – це тільки на півшляху до морька. попереду ще стільки ж, себто хвилин 40. що цікаво, що якщо пересуватись саме таким маршрутом, то громадським транспортом виходить навіть повільніше. назад з морька до центру вертали хвилин за 40 уцілому (20 хв. пішки до метро + власне метро, метро, до речі, як метро, норм)

морько. окрім всього іншого, побачити морько було однією з причин поїхати у валенсію. до того ж, набуваюча певної стстемності самоціль – поплескати ноги в незвичний для наших широт сезон. власне це все, що відбулось на морьку: дійшли до нього, сфоткали, я запиляла селфач босих ніг у воді

фото

толедо

супер мальовниче містечко на південь неподалік від мадриду, близько півгодини потягом. історичний центр – тупо концентрат пам’яток (місто занесене в список пам’яток ЮНЕСКО), тому навіть при незначних розмірах обійти все займає щонайменше пів дня (це якщо не тупити по музеях). тут стоїть пам’ятник сервантесу і майже весь мерч присвячений дон кіхоту

вперше нарешті спробувала чурос (churros) – мега-смачно, але нездраво, звичайно. ну, але смачно

фото